Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом: правда, яку не можна замовчувати

СНПК - це будь-які сексуальні дії, до яких людину змушують у зв’язку з війною чи окупацією.

Є теми, які залишаються найважчими для публічного обговорення, бо несуть у собі біль, сором і травму. Однією з них є сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК). Це не випадкові прояви жорстокості, а цілеспрямована тактика, яку росія застосовує проти жінок, чоловіків і дітей на окупованих територіях.

За офіційними даними, станом на серпень 2025 року задокументовано понад 370 випадків СНПК, серед постраждалих – і неповнолітні. У цій статті – про масштаби злочинів, досвід постраждалих і кроки, які держава та громадськість робить для їхнього захисту.

Що таке СНПК?

СНПК — це будь-які сексуальні дії, до яких людину змушують у зв’язку з війною чи окупацією. Це не лише зґвалтування, як часто думають.

СНПК охоплює цілий спектр злочинів: примусову вагітність чи аборт, каліцтва статевих органів, примусову стерилізацію, сексуальне рабство, примушування до проституції або статевих актів із третіми особами, приниження сексуального характеру, примусове оголення, примушування споглядати насильство над близькими. Сюди належить і торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації, і будь-які погрози чи спроби таких дій.

Простіше кажучи, СНПК — це будь-яке сексуальне насильство, яке відбувається не «просто так», а саме тому, що йде війна. Воно завжди має контекст приниження, демонстрації сили, використання тіла людини як інструменту війни.

Коли ми говоримо про СНПК, ми говоримо не лише про злочини проти конкретних людей, а про злочини проти нашої держави й нації. Бо сексуальне насильство у війні — це не тільки про зґвалтування. Це про прагнення агресора показати: «Ми можемо забрати у вас найцінніше — вашу гідність, вашу свободу, вашу віру одне в одного».

Міжнародний контекст

Сексуальне насильство у війні давно визнане одним із найтяжчих міжнародних злочинів. Воно кваліфікується як воєнний злочин і злочин проти людяності згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду та Женевськими конвенціями.

Трибунали щодо Руанди та колишньої Югославії вже довели: сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, використовується як стратегія війни, а винні можуть бути притягнуті до відповідальності на найвищому рівні. Україна сьогодні не лише документує злочини, а й створює прецедент їхнього міжнародного переслідування.

Масштаби, за якими ховається людський біль

Статистика завжди звучить сухо й відсторонено. Та за кожною цифрою стоїть чиєсь життя, зруйноване відчуття безпеки та історія, яку надзвичайно важко вимовити вголос.

Станом на серпень 2025 року за даними Офісу генерального прокурора в Україні офіційно задокументовано понад 370 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Найбільше злочинів зафіксовано на Херсонщині, Донеччині, Київщині та Харківщині. Серед постраждалих — і діти. Важко навіть усвідомити, що подібні факти є реальністю, а не жахливими вигадками.

Водночас усі розуміють: ці цифри не відображають повної картини. Багато людей досі мовчать — через страх, сором чи недовіру до системи. Для когось рани ще занадто свіжі, аби їх можна було озвучити словами.

Національні суди вже винесли вироки у справах проти 19 військових рф, засудивши їх за сексуальні злочини. Однак більшість рішень ухвалено заочно, in absentia. Це лише невелика частина від тієї відповідальності, якої потребує масштаб трагедії. Шлях до справедливості буде довгим.

Мені доводилося спілкуватися з людьми, які зважувалися вперше розповісти про пережите лише через роки після окупації. Їхні голоси тремтіли, але вони свідчили — не лише заради себе, а й заради того, щоб винні були покарані, а світ почув правду. Кожне таке свідчення — це не просто особиста історія, це доказ і водночас зброя у боротьбі за справедливість.

«Я довго мовчала, бо не могла навіть собі зізнатися, що це сталося. Але я зрозуміла: якщо не скажу, то це буде перемога кривдника», — каже одна з жінок, яка пережила сексуальне насильство під час окупації.

Подібні свідчення є не лише болем, а й доказами у майбутніх судах. Це голоси, які говорять не тільки за себе, а й за тих, хто ще не готовий промовити вголос.

Закон, який дає голос постраждалим

У червні цього року в Україні набув чинності Закон України «Про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією Російської Федерації проти України та надання їм невідкладних проміжних репарацій», який уперше визнає правовий і соціальний статус осіб, що постраждали від сексуального насильства під час війни. Його поява стала знаковою подією: держава офіційно визнала масштаб проблеми та закріпила право постраждалих не лише на справедливість у майбутньому, а й на допомогу вже сьогодні.

Закон відкриває можливість отримати невідкладні репарації — грошову виплату, доступ до медичної та психологічної підтримки, правову допомогу і навіть тимчасовий безпечний притулок. І головне: ці гарантії не залежать від того, чи звернулася людина в поліцію, чи готова вона брати участь у судовому процесі. Це принципово новий підхід, який дає змогу постраждалим відчути: їхній голос важливий незалежно від того, чи готові вони свідчити публічно.

Проте закон сам по собі не знімає болю. Він не може загоїти травми, завданої злочином. Найбільший виклик сьогодні — відновлення довіри і внутрішньої сили тих, хто пережив насильство. Саме тому психологічна підтримка виходить на перший план. Бо перш ніж боротися за компенсацію чи давати свідчення в суді, людина має бути впевнена: її історія буде прийнята без осуду, її біль визнають, а вона сама не залишиться сам на сам зі своєю травмою.

Допомога, яка має бути комплексною

Найважливіше, що ми маємо усвідомити: сексуальне насильство у війні — це не лише злочин проти тіла, це злочин проти душі. І тому допомога постраждалим не може обмежуватися грошовою компенсацією чи юридичним визнанням. Без психологічної підтримки людина ризикує залишитися наодинці зі своєю травмою, яка щодня знову і знову відбирає у неї сили.

Фахова, професійна допомога психологів і психотерапевтів є критично необхідною. Вона дозволяє людині поступово повернути відчуття контролю над власним життям, зменшити сором і провину, які часто нав’язуються постраждалим, відновити довіру до інших. Це процес, який вимагає часу і делікатності, але саме він відкриває шлях до реального зцілення.

Водночас дуже важливо, щоб допомога була комплексною: психологічна робота має поєднуватися з медичною підтримкою, юридичною допомогою, доступом до соціальних послуг і безпечним житлом. Лише так можна показати постраждалій людині, що її життя має цінність, що держава й суспільство не відвертаються, а готові рятувати і підтримувати.

Роль громадянського суспільства

Разом із державою велику роботу роблять українські громадські організації та міжнародні партнери. В Україні вже діють гарячі лінії, мобільні бригади, центри психосоціальної підтримки, інтегровані центри в системі центрів первинної медико-соціальної допомоги, які дозволяють постраждалим отримати комплексну допомогу в одному безпечному місці.

Це доводить: навіть у час війни можливо створювати умови, де людина знову відчує захист і гідність.

Ключовий момент — гарантія безпеки та довіри

Людина повинна знати: якщо вона наважиться розповісти про пережите, то її почують і захистять, їй нададуть реальну допомогу, і вона не залишиться сам на сам зі своєю історією. Це найсильніший сигнал, який може зламати мовчання і дати постраждалим відчуття опори.

Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, — це зброя ворога. Але правда про нього може стати нашою зброєю. Кожна розповідь постраждалих — це крок до вироку агресору. Наше завдання — зробити так, щоб ці історії звучали, щоб їх почули і в Україні, і за кордоном. Щоб ніхто не соромився сказати: «Так, це сталося зі мною».

Ми повинні пам’ятати: винен завжди злочинець, а не людина, яка вижила після насильства. І тільки тоді, коли кожен постраждалий відчує, що його гідність відновлено, ми зможемо сказати: справедливість перемогла разом з Україною.

Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, — це злочин, який руйнує людину і суспільство. Але мовчання робить його ще сильнішим.

Кожен із нас може допомогти: підтримати постраждалих без осуду, поширювати правду, вимагати від міжнародних інституцій рішучих кроків. Це не лише про справедливість у судах — це про відновлення довіри, гідності та єдності в українському суспільстві.