Право апеляційного оскарження судового рішення не учасником справи

Право кредитора, який не є учасником провадження, оскаржувати судове рішення про поділ майна подружжя, при наявності грошового боргу одного з подружжя перед кредитором.

06.09.2017 р. Верховний суд України врамках справи № 6-1844цс16 досліджувавпитання про поділ нерухомого майна подружжя в судовому порядку при наявностісудового рішення щодо стягненні з одного з них заборгованості за договоромпозики, а також правомірності не залучення кредитора в якості третьої особи вдане провадження та право останнього оскаржувати вказане рішення в апеляційномупорядку.

Необхідно вказати, що цивільно-процесуальне законодавствозобов’язує сторін процесу повідомити суд про всі наявні судові рішення, які тимчи іншим стосуються предмету спору.

В даній справі, а можливо (це припущення!!!) задля ухилення від виконання судового рішення щодо стягнення боргу з одного ізподружжя, останні вирішили звернутися до суду з позивними вимогами щодо поділуоб’єкту нерухомості (будівлі кафе) в судовому порядку, користуючись нормоюСімейного кодексу України про спільну сумісну власність…однак кредитор подавапеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його небуло залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскількивін є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливитьповернення йому в майбутньому коштів, які він позичав одному із подружжя та якіостанній використовував в інтересах сім’ї.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України,власність у сім’ї існує у двох правових режимах: 1) спільна сумісна власністьподружжя та 2) особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно відякого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття праваспільної сумісної власності подружжя  (тобто перелік юридичних фактів, якіскладають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майноподружжя) визначені в ст. 60 СК України.

ВАЖЛИВО: За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за часшлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісноївласності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу,але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (РішенняВерховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07,від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 тавід 02.10.2013 р. у справі № 6-79цс13).

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України тачастини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договорущодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого зподружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку сліддійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядженняспільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнаннятакого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклавдоговір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором,діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи заобставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю направі спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір,не отримав згоди на це другого з подружжя.

(!!!) Правовою позицією Верховного суду України від 7жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 та постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 тавід 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено,що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядженняспільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Верховний суд вказав, що відповідно до частини першоїстатті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаютьсясудом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 КонституціїУкраїни однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права наапеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційнеоскарження судового рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня2007 року № 11-рп/2007 зазначив,що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судовихрішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень вапеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав іохоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини ігромадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано вглавах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок іпідстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду вцивільному судочинстві.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційномупорядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересівлюдини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальноїчастини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007).

ВАЖЛИВО: Отже, конституційний принцип забезпеченняапеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення досуду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бутиреалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено,що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентниминаціональними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їйконституцією або законом (стаття 8).

Більше того, право на ефективний судовий захист закріпленотакож у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Проратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року,Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі –Конвенція).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини устатті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановленовимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі судиіснують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також ізабезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення усправі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофманпроти Німеччини» від 11 жовтня2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодопорушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю яктаку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам уцивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практичнокористуватися такими гарантіями, – доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене впункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ доправосуддя.

Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створюватиумови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаногоміжнародного стандарту справедливого судочинства.

В свою чергу, відповідно до частини першої статті 292 ЦПКУкраїни сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, якіне брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки,мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанціїповністю або частково.

ВИСНОВОК: За змістом статті  292 ЦПК України право наапеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухваленесудове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для нихнаслідках.

Вказаний правовий висновок також висловлений ВерховнимСудом України у постановах від 3 лютого 2016 року (справа №6-885цс15) та від 17 лютого 2016 року (справа №6-76цс16).

Отже, чи зачипаються права кредитора – третьої сторони чині, це повинен вирішити суд (оскільки необхідно буде встановлюватипо-перше: факт виконання чи невиконання судового рішення по стягненню боргу тапо-друге: три  критерії режимуспільного майна: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно булонабуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна), але однозначнимфактом є те, що кредитор одного із подружжя має право на оскарження судовогорішення в апеляційному порядку, оскільки ухвалене судове рішення між подружжям,щодо поділу/виділу майна, може завдати йому шкоди, яка виражається унесприятливих для останнього наслідках – неможливості виконати судове рішенняпо стягненню боргу.

Матеріал по темі: «ФІКТИВНІ УГОДИ ЗА ДЛЯ УХИЛЕННЯ ВІД ВИКОНАННЯ СУДОВОГОРІШЕННЯ»