Там, де померла емпатія, проросла лють

Свідчення не лише особистої втрати, а й зміни ментального коду цілого покоління, яке змушене було перестати відчувати, щоб мати сили боротися.

Моя емпатія вмерла давно.

Вона вмерла в пологовому будинку Маріуполя. Вона вмерла разом з горем жінок, які після деокупації Бучі робили аборти.

Вона вмерла на руїнах будинків в Дніпрі, Харкові, Сумах, Одеси та Києва.

Вона вмерла на завалах Охматдиту. Вона вмирала на похованнях друзів. Вона вмирала кожної ночі під час обстрілів.

Вона вмирала з 2014 року.

Поступово, повільно, страждаючи.

Але вона вмерла.

І я навіть забула місце, де я її поховала.

На її місці, бо природа не любить порожнечі, народилась та виросла ідеально відшліфована, відкалібрована, відпрацьована, удосконалена, раціоналізована, усвідомлена лють.

Вона набула таких масштабів та таких форм, що інколи мені самій буває страшно. Вона росте кожного разу, коли відбуваються обстріли.

Кожного разу коли я бачу фото та відео зруйнованих життів та доль.

Вона зростає, поширюється, проникає в кожну клітину мого тіла та починає змінювати моє ДНК.

Це дивне переродження, бо до подій 2014-го року я була пацифісткою, а зараз в мене одне бажання — взяти в руки зброю.

Мені не шкода жодної людини в країні 404, будь-якого віку. Не шкода, взагалі. Так, я може й безсердечна, але і цього мені не шкода.

Мені дуже хочеться, щоб там зникли всі форми життя, навіть віруси та бактерії.

Ні, мені не шкода.

Мені шкода, що вони досі не зникли.

А ось коли вони зникнуть, може бути, а може й ні, я згадаю, де я поховала свою емпатію. Відкопаю її. Вдягну біле довге плаття, розпущу коси та сяду на березі того самого мертвого океану, слухати шум хвиль. І подумаю про те, щоб знову стати пацифісткою, але до того перевірю чи заряджений мій автомат.

Господи, ти ображаєшся?

Вибач, я також.