Чи повторить Порошенко помилковий шлях Пятса?

Ще донедавна владна верхівка держави України вимагала дозволити їм торгувати з окупантами і терористами на крові, зупинивши блокаду так званого ОРДіЛО. І ось, тільки-но спробували силою розігнати редути блокадників, як на обрії замайоріли похмурі спогади зими 2013-2014 рр. В кількох областях України незадоволена діями влади громадськість вирішила штурмами адмінбудівель довести це їй. На Схід потягнулись озброєні і не зовсім патріоти з наміром завершити блокаду до переможного кінця.

Влада зрозуміла, що нового Майдану, тим паче озброєного, їй не пережити. Тож вирішила осідлати ситуацію, взявши ще вчора ненависну блокаду в свої руки. На останньому засіданні РНБО президент і вся урядова верхівка нарешті, гранично чітко, вирішили повністю призупинити будь-які вантажні перевезення через лінію розмежування в зоні АТО як на окуповану територію, так і на вільну від терористів Україну.

Тим часом в хід пішла націоналістична артилерія. Проводи правих політичних партій “Національний Корпус”, “Правий Сектор” та ВО “Свобода” вирішили діяти спільно доти, доки в Україні не буде встановлено дійсно націоналістична влада справедливості. Як 100 років тому в будинку, де засідала Українська Центральна Рада, націоналістичні сили підписали свій “Національний Маніфест” подальших спільних дій супроти режимів внутрішньої та зовнішньої окупації.

Для багатьох українців ці вищезазначені події не можуть увійти в якусь щільну і єдину канву історичного розвитку сучасної України. Тим паче, для пересічних громадян вони просто є буденною інформацією для сприйняття, яка, однак, може перекликатись з аналогічними подіями в естонській історії міжвоєнного періоду. Але, з огляду на швидкоплинність часу, події далекої минувшини, навіть такої балтійської країни як Естонія, можуть стати у пригоді українцям нинішнім. Адже на помилках інших краще вчитись ніж на власних, чи не так?!

Майже 85 років тому, у середині 1933 р. члени націоналістичного “Естонського союзу ветеранів Визвольної Війни” (ест. Eesti Vabadussojalaste Keskliit) об’єднавшись з іншими правими партіями та організаціями консервативного спрямування створили єдиний “Рух учасників Визвольної Війни” (ест. Eesti Vabadussojalaste Liit). Ця новоутворена сила, в умовах, коли Естонію охопила економічна та внутрішньополітична криза, мала в своєму арсеналі дієві методи подолання такої ситуації мирними шляхами. Об’єднані націоналісти, яких прості співгромадяни іменували “вапсами”, висунули на народний розсуд власний проект оновленої Конституції Естонської Республіки, який одразу ж не сподобався тодішній керівній верхівці країни.

Що пропонували пересічним естонцям націоналісти-“вапси”? – По-перше, чисельно зменшити депутатський склад Рійґікоґу зі 101 до 50 народних обранців. По-друге, голова держави (державний старійшина) мав обиратись шляхом прямого голосування на виборах всього населення країни терміном на 5 років з розширеними “диктаторськими” повноваженнями. По-третє, знищити структуру державної корупції усіх політичних діячів завдяки народній владі “твердої руки”. Восени 1933 р. конституційний проект об’єднаних естонських націоналістів було винесено на всенародне голосування.

І яке ж було здивування зажерливої і корумпованої влади, в особі державного старійшини Константіна Пятса і його “бізнес-партнерів” в Рійґікоґу та уряді, коли проект “вапсів” був прийнятий переважною голосів! Хоч думка тодішнього естонського уряду щодо реорганізації державного життя в країні істотно не відрізнялась від позиції об’єднаних націоналістів, перші особи Естонської Республіки не хотіли ділитись із “вапсами” ласим шматком державного крема, тим паче, якщо буде збільшено термін владних повноважень. А вже у січні 1934 р. створена і запропонована естонськими націоналістами нова конституція країни набула чинності. З цього моменту головну скрипку політичного життя маленької Естонії почали грати Константін Пятс зі своїми давніми соратниками: військовим Йоганом Лайдонером та поліцаєм Каарелом Еенпалу.

На думку “вапсів”, які змогли отримати відчутну підтримку більшості естонських громадян на референдумі щодо конституції, майбутні квітневі вибори державного старійшини і депутатів Рійґікоґу мали привести їх до влади демократичним шляхом. Кандидатом від об’єднаних естонських націоналістів став відставний генерал естонської армії Андрес Ларка, а його головними опонентами були центрист Йоган Лайдонер і аграрій Константін Пятс. Розуміючи, що уникнути встановлення диктатури “вапсів” можна лише випередивши події майбутнього, державний старійшина Константін Пятс задумав план власного державного заколоту.

Першим кроком для здійснення цього наміру стала законодавча заборона перебування естонських військовослужбовців в лавах будь-яких політичних партій та рухів в лютому 1934 р. Ця урядова ініціатива значно послабила позиції об’єднаних естонських націоналістів. У свою чергу, Константін Пятс вміло використавши свої владні повноваження, залякував співвітчизників громадянською війною через перемогу націоналістичної ініціативи, бо ж перебування “вапсів” при владі на всіх її щаблях могло радикально змінити як внутрішню, так і зовнішню ситуацію в Естонії. Крім того, йому дивним чином усюди вижалась “рука Берліна” та “рука Риму”. Адже сам державний старійшина остерігався зближення із Німеччиною, де також шляхом всенародного волевиявлення до влади прийшли націонал-соціалісти, тож був схильний до співпраці з СССР і Польщею.

Проте Константіну Пятсу цього виявилось замало – тому 12 березня 1934 р. державний старійшина оголосив про введення в Естонії надзвичайного стану. Так розпочався державний заколот. Ввечері того ж дня відбулися екстрені збори уряду, на яких Контсантін Пятс закликав нового командувача збройними силами Йогана Лайдонера використати роти кадетів військового училища в Тонді, а також політичну поліцію Таллінна для наведення порядку в столиці Естонії. На ранок 15 березня 1934 р. державний старійшина виступив з політичною промовою в стинах Рійґікоґу. Він стверджував, що «народ Естонської Республіки засліплений “фашистською пропагандою”, і що він хворий, а тому не здатний виконувати обов’язки носія вищої влади. Саме тому уряд повинен взяти обов’язки вищої влади на себе, але це буде тимчасовим явищем». Депутати Рійґікоґу вирішили схвалити пропозиції Константіна Пятса, оскільки і вони остерігалися приходу ветеранів-“вапсів” до влади.

Кілька днів потому державний старійшина ввів заборону на діяльність єдиного “Руху учасників Визвольної Війни”, а його керівництво було заарештовано за звинуваченням у замаху на державний суверенітет. Спочатку більшість естонських політиків підтримувало державний заколот Пяста і Лайдонера, оскільки вважали, що вжиті заходи були тимчасовими і призначені для виступу проти небезпеки, що йде від “вапсів”. Але незабаром з’ясувалося, що тимчасове стало постійним, а колишні демократичні інституції не будуть відновлені у повній мірі. Так у вересні 1934 р. Каарела Еенпалу було призначено міністром внутрішніх справ і віце-прем’єр-міністром країни. Саме він мав впроваджувати автократичний порядок в країні. А на початку жовтня 1934 р. відбулося останнє засідання Рійґікоґу, після чого естонський парламент перейшов у “мовчазний стан”. Вже за рік була заборонена діяльність всіх політичних організацій і створено нове політичне об’єднання “Союз Вітчизни” (ест. Isamaaliit), яке об'єднувало лояльних Контсантіну Пятсу осіб.

Влітку 1935 р. владний тріумвірат Естонської Республіки (державний старійшина, головнокомандувач збройних сил та міністр внутрішніх справ) наказав заарештувати всіх членів єдиного “Руху учасників Визвольної Війни”. Під варту взяли 772 “вапсів”, над якими відбувся показовий судовий процес. У тих, хто був на ньому присутній, було стійке враження, що судді демократичної Естонії мавпують своїх колег з СССР, діючи за прямою вказівкою влади. Проте, ані в ході попереднього слідства, ані на судовому процесі не вдалося довести, що “вапси” мали намір здійснити державний заколот збройним шляхом. Суд дав дозвіл засудити активних естонських націоналістів до тюремного ув’язнення на терміни від 6 місяців до 1,5 року. Так безславно завершили свій шлях естонські націоналісти-“вапси”, яким керівна верхівка країни не дала навіть шансу поборотись за владу як мирним, так і збройним шляхом… А який тоді висновок може зробити нинішня влада України, і не тільки вона, з цього сумного естонського досвіду?

По-перше, події в Естонській Республіці 1934-го чітко дають нам зрозуміти, що будь-які “найщиріші” прагнення влади втриматись у державного керма коштом дискредитації своїх опонентів, придушуючи можливі протести і заворушення незгодних, приречуть таких урядовців або до власного фіаско, або до зникнення держави загалом. Так сталось з Естонською Республікою в 1940 р. – ті, хто хотів бачити у діях націоналістів-“вапсів” примарну “руку Берліна” вже невдовзі побачив на вулицях власного міста справжні чоботи Москви.

По-друге, придивившись до риторики і методів політичної боротьби Константіна Пятса та Петра Порошенка цілком стає очевидним, що їхні наміри змусити власний народ мовчати, задуривши голови співгромадян непотрібною риторикою-сміттям у ЗМІ, нейтралізувавши роботу парламенту, перетворивши армію і силові структури в слухняне знаряддя, здійснено виключно для наживи наближеної до них владної верхівки, навіть з прихованою орієнтацією на Москву. Хоча нам дуже хотілося б помилитись у цьому…

І, по-третє, будь-які спроби націоналістів стати владою як-то в Естонії чи в Україні завжди будуть приречені на поразку доти, доки не буде зруйнована стіна всенародної облуди і профанації правої ідеології, яку ніби червону ганчірку для бика намагаються перетворити на жупел віджилих тоталітарних жахіть і привид неіснуючих концтаборів смерті. У свою чергу, єднання націоналістичних сил – це позитивна подія, яку мають розширити націоналістичне просвітництво серед цивільного і військового люду, а також, налагодження дружніх відносин з ідейними закордонними соратниками щодо роз’яснення внутрішньодержавних подій. Власне завдяки цьому, у подальшому можна буде здійснити справжню націоналістичну перебудову як всередині країни, так і на зовнішньополітичній арені.