Як один репортер став ворогом брутальної нової Росії
«Чорні» герої російської історії
Росія має довгу традицію шпигування за своїми громадянами – діяльність,названа у Франції XVIII сторіччі «перлюстрацією». Як зазначають американськідипломати в оприлюднених телеграмах, «прикра» звичка офіційного шпигуваннясягає корінням Єкатеріни II; для спеціальних служб імператорка ізолювалакімнати в поштовому відділенні, звані «чорними кабінетами»… За Путіна цяпрактика триває: в 2009 році міністерство зв’язку Росії видає постанову, яканадає восьми правоохоронним установам, включно з ФСБ, доступ до пошти йелектронної кореспонденції громадян.
У грудні 2008 року законодавці Північної Осетії навіть називають гірськувершину на честь російських хоробрих шпигунів. Доти безіменну гору заввишки 3269метрів на Суґанському кряжі, поблизу кордону з Грузією, називають ВершиноюАгентів Російської Контррозвідки.
Етнічно-територіальний конфлікт між інгушами й осетинами, що спалахнув у1992 і досі відчувається, як і інші так звані «заморожені конфлікти» щостосувалися Чечні, Південної Осетії, Абхазії, Таджикистану, Нагірного Карабахуі Придністров’я.
Після двох воєн у Чечні й утрати сотень мільйонів мирних життів конфлікт напівденному подвір’ї Росії – гірший, ніж будь-коли. Однак природа озброєного повстанського руху напівнічному Кавказі змінилася. З 1994 до 1996 року Боріс Єльцин вів війну протипереважно світських чеченських сепаратистів, які хотіли, як і грузини в горах,які щойно отримали незалежність, власної конституції й національної держави. Уперіод 1999-2004 років президент Володимир Путін ініціював другу Чеченськувійну. Метою було остаточне знищення чеченського сепаратизму.
У Дагестані зростають сектантські настрої, багато адептів салафізмукритикуєть місцеве релігійне керівництво, яке, на їх переконання, надтозблизилось з державною владою й надто заземлене. Тим часом влада називаєсалафістів екстремістами й ваххабітами та звинувачує їх у всіх антифедеральнихатаках.
Алєксандр Вєрховський, фахівець із ксенофобського насильства, коментуючивбивчий запал 17 річних скінхедів Артура Рино й Павла Скачєвського, щоздійснили 20 убивств протягом 8 місяців між серпнем 2007 і квітнем 2008,стверджує, що понад 50% населення дотримуються думки, що етнічні росіяниповинні мати привілеї над іншими етнічними групами. Понад 50 % переконані, щоетнічні меншини слід обмежити чи навіть вигнати з їхнього регіону.
За твердженням Вєрховського, впродовж останніх десятиліть під керівництвом Путіна расизм досягнувприголомшливого рівня. Він переконаний, що нова ксенофобія – це наслідок другоївійни Росії в Чечні й вибухів у багатоквартирних житлових будинках у 1999 році,внаслідок яких загинуло 300 осіб у чотирьох російських містах.
Скачєвський казав друзям: «Я мешкаю в будинку навпроти вулиці Ґур’янова й кварталу, підірваного чеченцями».
Справа Рино-Скачєвського знакова. Вона свідчить про те, що заграванняКремля з націоналізмом, яке виявляється в періодичному викритті іноземних«ворогів», має похмурі і непередбачувані наслідки.
Боротьба з «ворогами» народу
У липня 2007 навий секретар закордонних справ Великобританії ДейвідМілібенд висилає двох російських дипломатів із Лондона на знак протесту противідмови Москви передавати Лугового, одного з двох підозрюваних у справі провбивство Олександра Літвінєнка. Мілібенд дає зрозуміти, що він переконаний упричетності ФСБ до вбивства Літвінєнка. У відповідь Росія виганяє з Москвичотирьох британських дипломатів. За стандартами ФСБ це акт реабілітації правила«зуб за зуб».
Підозрюваний у вбивстві Олександра Літвінєнка – Андрій Луговий є кандидатомвід ЛДПР на виборах до Державної Думи в грудні 2007, під час зустрічі звиборцями в селі Мантурова під Курськом, каже, що британці винні у багатьохбідах Росії. Британці захопили Крим, підробили лист Зинов’єва і продовжувалиповодитись як «англосаксонські імперіалісти».
Влітку 2008-го виявляється, що найбільш ненависною нацією в кремлівськомупантеоні зла у межах досяжності є вже не Британія, а крихітна Естонія. Росіяповсякчас звинувачує Естонію та її постсовєтських балтійських сусідів Латвію та Литву в «фашизмі».Суперечка точиться не щодо екстрадиції (Березовського, як у випадку зВеликобританією), а щодо історії 20 століття. Естонці, зрозуміло непогоджуються з Кремлем щодо свого «визволення» Червоною армією від нацистів,вбачаючи в ньому другу окупацію.
П’ятдесят років тому село Сльози на заході Росії, за якихось 25 миль відЛатвії, було метушливим місцем. Після Другої світової війни й відступунімців-окупантів кількість населенні в ньому становила близько 100 осіб.Сьогодні приїхавши в Сльози можна знайти лише чотирьох мешканок. Останніймешканець села чоловічої статі помер у 2007 році. Ця ситуація типова для всієїРосії, найбільшої країни світу, де є щонайменше 34 000 сіл із населенням 10 абоменше мешканців.
У грудні 2009 року мешканцям передмістя, які їхали до Лондона, можна було бпробачити спантеличення великим плакатом із зображенням Барака Обами. На плакатібула зображена голова американського президента поряд із головою МахмудаАхмадінеджада, жорсткого лідера Ірану. Біля голів було питання: «Хто найбільшаядерна загроза?». Для більшості людей відповідь, запевне, була простою –врешті-решт, досі Обама не закликав Ізраїль «зникнути зі сторінки часу». Та дляКремля образ Обами був останнім кроком в амбітній спробі створити нову постсовєтськуглобальну імперію пропаганди.
Так розпочалася ера RT.
«Вони (Кремль) приходять до усвідомлення того, що інформація має значення йщо міжнародний контроль над інформацією має навіть більше значення»,- каже ЄвгенМорозов, якій у своїй книжці «Мережева брехня» (2010) стверджує, що Кремльзастосовує більш «агресивний» підхід після війни в Грузії, цей конфлікт буводнією із кількох піар-катастроф для Москви.
