Купи-продай тепло: нова мітла чи старі граблі?

З травня у Києві офіційно змінився постачальник теплової енергії. Місце приватного «Київенерго» посіло комунальне підприємство, але легше споживачу від того не стало.

З травня у Києві офіційно змінився постачальник теплової енергії. Місце приватного «Київенерго» посіло комунальне підприємство. Мешканцям багатоповерхівок пощастило не переукладати договори на отримання його послуг, а просто прийняти публічну оферту. А от юрособам поталанило менше. Новий монополіст виявився достатньо «просунутим» у складанні документів, де споживач наділений набагато більшими зобов'язаннями, ніж сам постачальник.

Причиною цих завищених вимог до споживача є відсутність типового договору купівлі-продажу теплової енергії. Теоретично його формат повинен був розробити і затвердити Мінрегіон. Відлік часу починається з моменту затвердження Правил користування тепловою енергією (п. 4 постанови Кабміну №1198 від 3 жовтня 2007 року). Але типового договору досі немає. Тому у великих постачальників тепла, як у Остапа Бендера, напрацьований свій десяток «порівняно чесних способів» збору грошей. Щиро співчуваю тим ОСББ, ЖБК і підприємствам, які змушені доводити свою правоту новому монополісту, що продовжує діяти старими методами.

Здавалося б, у будь-якому договорі має бути опис характеристик товару або послуги, які одна сторона продає, а інша купує. Хоча б коротенько: продаю «Мерседес», модель, номер кузова, пробіг. З тепловою енергією – те ж саме! У неї є технічні характеристики (температурні, гідродинамічні), від дотримання яких залежить, чи буде в приміщенні нормативна температура повітря і чи можна з її допомогою приготувати гарячу воду від 55С до 70С, як того вимагають нормативи ГВП. Інакше споживачі мають законні підстави не сплачувати формально «гарячу» воду, а в кращому випадку - літню. У нас же немає «літнього» тарифу на теплову енергію?

Інший момент. Купувати теплову енергію споживач повинен щомісяця тільки в тому обсязі, який заявлений в договорі. А якщо сезон був теплішим/ холоднішим, і гігакалорій знадобилося більше/менше, то постачальник вважає це порушенням, за яке накладається штраф.

Обов'язки сторін теж треба вміти так прописати, щоб постачальник тільки виписував рахунки та легко й невимушено збирав гроші, а споживач усіма силами забезпечував його роботу, платив і при цьому не вимагав дотримуватися бодай-якихось технічних параметрів. Але якщо ми говоримо про паритетні відносини, і монополіст прагне раз на рік перевіряти обладнання та прилади обліку споживача, може, нехай і споживач отримає можливість зрідка поглянути, що там на лічильнику у постачальника, за яким йому виставляють квитанції?

При цьому сторона виписує цілу низку вимог до приміщень, які загалом її не стосуються (склити вікна, закривати двері і підвали, обслуговувати внутрішньобудинкові мережі), але уникає таких очевидних пунктів, що споживача потрібно інформувати про аварію, попереджати про тривалість її усунення, застосувати перерахунок, якщо послуга надана неякісно. І правда, навіщо?

Ще цікаво: розділ про відповідальність не відокремлює сторін, і в результаті виглядає, наче споживач відповідає за правильність застосування тарифів і зроблених йому ж нарахувань.

Загалом, нова мітла вже на старті нагадує старі граблі. А спростити життя здатен один-єдиний документ – типовий договір на продаж теплової енергії. Нехай з багаторічним запізненням, але його потрібно розробити і прийняти, інакше кожен споживач, як і раніше, буде боротися за свої права самотужки. І не тільки з письмовими пунктами нікчемних договорів від монополіста, а й з усними вимогами переробити проект приміщення, бо йому здається, що змінилися теплові навантаження, отримати нові технічні умови на реконструкцію теплопункту, яка вже проведена, або надати сертифікати повірки манометрів на теплоустановках. Їх безліч, якщо на меті – загнати споживача в умови «бери/не бери, але плати». І хоч який би бенефіціар не стояв за монополістом, всі однаково забувають, що первинним у ЖКГ був і залишається споживач.