Позбутися "радянщини" у сфері кваліфікацій. Чи не час натиснути на акселератор змін?

Ми якось потрапили в пастку навздогінної модернізації, намагаючись увесь час доганяти загальноєвропейські вимоги.

На дворі – індустрія 4.0 та цифрова економіка. Європа обговорює цифрові компетентності для всіх вікових груп населення – від дитячого садочка і до …, розвиває «зелені» екологічні навички, забезпечує взаємовизнання освітніх кваліфікацій через цифрові паспорти навчання. 

А в нас? А в Україні зберігається старий Класифікатор професій (по суті – перелік віджилих посад), затверджувані урядовими структурами кваліфікаційні характеристики, тарифна система оплати праці, законодавство про працю, успадковане ще з радянських часів. До того ж зараз у країні війна, сотні тисяч українців задіяні в військовій справі, а в Класифікаторі не має жодної мілітарної професії (за кодом 0). 

Роботодавців змушують дотримуватися саме цього законодавства, яке давно не відповідає сучасним реаліям ринкових відносин і сучасним формам зайнятості теж. Це заганяє трудові відносини «у тінь»?

Україна заявила про свої наміри стати повноправним членом Європейського Союзу. Побудувати в себе державу з соціальною, розвиненою ринковою економікою, де поважатимуться права людини, і де якість життя та добробут населення буде високим. Побудувати Європейську державу не тільки за географічним розташуванням, а й за спільними цінностями та принципами. Усе це підштовхує до рішучих змін. Це означає, що слід нарешті зважитися на відмову від радянського спадку у сфері регулювання трудових відносин і присвоєння професійних кваліфікацій.

Що маємо зробити? Критично подивитись на наше законодавство. Навіть те, яке було ухвалено кілька років тому. Бо воно розроблювалось в інших соціально-політичних умовах. І на деякі законопроекти, які подають нам як «євроінтеграційні», хоча вони насправді прагнуть законсервувати статус-кво або ще більше зарегулювати ситуацію.

Хочете приклад? Ось, будь ласка. У вересні 2017 року Україна ухвалила Закон «Про освіту», у якому подані визначення поняття «кваліфікація» та «Національна система кваліфікацій». Але ці визначення вже не відповідають розумінню, яке викладено в Рекомендаціях ЄС, ухвалених навесні 2017 року. У Верховні Раді зареєстровано два законопроєкти про Національну систему кваліфікацій. Вони були розроблені ще в 2020 році й позиціювали себе, як спрямовані на адаптацію до європейських практик. Насправді ж, у них не враховані всі ті концептуальні норми стосовно кваліфікацій, які були схвалені ЄС упродовж 2020-2022 років. 

Власне кажучи, досі всі зміни в системі кваліфікацій відбувались через розбудову, нарощення наявної практики, або як говорять політологи, інкрементальним шляхом. А нам треба розглянути ситуацію радикально. Є стаття 45 Договору про діяльність ЄС яка передбачає, що працівники мають право вільно пересуватись у межах ЄС, що включає заборону будь-якої дискримінації, яка ґрунтується на національності працівника, а також щодо працевлаштування, заробітної плати та інших умов праці й відносин з роботодавцем. Ця свобода вільного пересування працівника включає: право приймати пропозиції щодо працевлаштування, оголошені в будь-якій державі-члені ЄС; право вільно пересуватися територією держав-членів з метою працевлаштування; право перебувати в державі-члені з метою працевлаштування; право залишатися в державі-члені після закінчення трудових відносин. 

Усі професійні кваліфікації визнаються роботодавцями на власний розсуд, за винятком так званих регульованих професій, для яких Директивою Європейського парламенту і Ради 2005/36/ЄС від 07.09.2005 року про визнання професійних кваліфікацій (і далі Директивою 2013/55/EC Європейського Парламенту та Ради Європи щодо змін Директиви 2005/36/EC щодо визнання професійних кваліфікацій стосовно адміністративної співпраці через Інформаційну систему внутрішнього ринку ЄС) встановлені певні процедури присвоєння таких професійних кваліфікацій, отриманих на території країн-членів ЄС для приймання на роботу у інших державах-членах ЄС. Але цих професій небагато, а решта процедур відповідають політиці «вільного пересування».

Наразі ця Директива про визнання професійних кваліфікацій є обов’язковою до виконання. Тому нам потрібно переглядати, як законодавство про присвоєння професійних кваліфікацій, так і трудове та міграційне законодавство, повноваження контрольних органів тощо.

Водночас потрібно унормування питання регульованих професій: 

➤ має бути законодавче визначення регульованих професій; 

➤ слід створити загальнодержавний перелік регульованих професій (і мати бази даних тих, хто отримав кваліфікації за такими професіями; нинішній досвід наших біженців у європейських країнах підтверджує потребу у таких реєстрах, у яких можна перевірити справжність документів чи навіть їх наявність);

➤ нормативно-правове забезпечення присвоєння, підтвердження та визнання кваліфікацій за регульованими професіями на основі Директив та рекомендацій ЄС.

В Європі відпрацьовані та впроваджені різні цифрові системи освітніх та професійних кваліфікацій, які зараз мають тенденції до інтеграції між собою. 

Йдеться про ESCO (European Skills, Competences, Qualifications and Occupations), багатомовний класифікатор умінь, навичок, компетентностей, кваліфікації та професій; Europass, пан’європейську базу даних щодо кваліфікацій тощо. На часі – створення індивідуальних облікових записів навчання (своєрідний цифровий паспорт навчання, інтегрований з іншими базами) для кожної особи, що визначено пріоритетом відповідною Рекомендацією ЄС у червні 2022 року. Україні варто було відмовитися від тих старих документів та баз, які ми маємо, і перейти на нові цифрові інструменти, і використовувати загальновизнані європейські інструменти.

Незважаючи на війну, ми вже розпочали шлях євроінтеграції у сфері кваліфікацій: розробили нормативно-правову базу для визнання результатів неформального і інформального навчання та присвоєння професійних кваліфікацій, формується Реєстр кваліфікацій, розпочали роботу кваліфікаційні центри. І це тільки перші кроки. 

Далі має бути багато роботи з адаптації Національної системи кваліфікацій до європейських вимог, а також, звісно ж, з урахуванням потреб ринку і відновлення України, нашого національного контексту. Треба створювати умови для тих, хто хоче хоч щось розпочати і створювати в нашій країні. 

Ми якось потрапили в пастку навздогінної модернізації, намагаючись увесь час доганяти загальноєвропейські вимоги. Чи не час натиснути на акселератор змін? 

Чим швидше ми відмовимося від спадку, який нас гальмує і не дає змогу реалізувати принцип «вільного руху», тим швидше ми зможемо увійти до Європейського Союзу і відбудувати свою економіку.