Аналізую юридичні аспекти визначення батьківства в Україні та світі, порівнюючи шлюбну презумпцію, добровільне визнання, судові процеси й репродуктивні технології.
Походження дитини — це не просто рядок у свідоцтві чи формальність для держави. Це павутина, сплетена з законів, емоцій і людських доль, що тягнеться через кордони й час. Як адвокатка, я бачила, як ці нитки рвуться, плутаються чи міцніють у руках правосуддя.
Сьогодні я хочу розповісти, як Україна та світ визначають, хто наші батьки — від шлюбу до пробірок, від судових зал до міжнародних угод. І запитати: чи справді закон усе враховує, коли пише наші історії?
Усе починається з простого: якщо дитина народилася в шлюбі, чоловік дружини — її батько. Стаття 122 Сімейного кодексу України не залишає місця для сумнівів.
Ця презумпція — спадщина римського права, де шлюб вважався фундаментом сім’ї. У Франції, наприклад, Кодекс Наполеона досі тримає цю традицію: pater est quem nuptiae demonstrant — батько той, кого вказує шлюб. В Україні це працює так само: народження реєструється, і чоловік автоматично вписується в актовому записі.
Та чи завжди це справедливо? Уявіть: подружжя давно розійшлося, але шлюб не розірвано. Дитина народжується від іншого, а закон каже: чоловік із печаткою в паспорті — батько.
У США, скажімо, в Каліфорнії, суди давно дозволяють оскаржувати таку презумпцію через ДНК-тести без зайвих бюрократичних кіл. У нас же потрібен позов, докази, час. Я бачила, як одна жінка роками судилася, щоб виправити цей “автоматизм”. Її чоловік, давно чужий, був записаний батьком, а справжній — чекав за дверима суду.
Може, нам варто повчитися у світу й додати гнучкості?
Заява поза шлюбом: свобода чи ризик?
Коли шлюбу немає, закон пропонує інший шлях: спільна заява чоловіка й жінки. Стаття 126 Сімейного кодексу дозволяє двом людям сказати: “Ця дитина — наша”. Це просто, швидко й навіть зворушливо.
У Швеції, до речі, таке визнання батьківства — одна з найпоширеніших процедур: там понад 40% дітей народжуються поза шлюбом, і держава підтримує добровільність. В Україні це теж працює, але з нюансом: якщо чоловік знав, що не є біологічним батьком, оскаржити своє рішення він не зможе.
Ця норма — як двосічний меч. З одного боку, вона захищає дитину від нестабільності. З іншого — чи не занадто сувора вона до людини, яка могла помилитися?
У Великобританії, наприклад, суди дозволяють переглядати такі заяви, якщо є докази обману чи тиску. У нас же закон невблаганний: сказав “так” — тримай слово.
Я пам’ятаю клієнтку, чий партнер визнав дитину, а потім зник. Вона питала: “Чому я не можу це змінити?”. І я не мала відповіді, крім букви закону.
Суд як голос правди: справедливість із ціною
Коли згоди немає, настає час суду. Стаття 128 Сімейного кодексу дає шанс довести чи спростувати батьківство. Це арена, де важить усе: свідчення, документи, генетичні експертизи.
У Німеччині, наприклад, суди щороку розглядають тисячі таких справ, і ДНК-тестування там — стандартна процедура, що покривається державою за певних умов. В Україні ж це приватна справа, і коштує вона недешево — від 5 до 10 тисяч гривень.
Я пам’ятаю одну справу: чоловік хотів визнати доньку, яку виховував із народження, але мати заперечувала. Суд тривав рік, і перемога була гіркою — дитина вже звикла жити без нього.
Закон захищає права, але не завжди почуття.
Репродуктивні технології: межа між наукою й законом
Допоміжні репродуктивні технології (ДРТ) — це поле, де закон намагається наздогнати прогрес. Стаття 123 Сімейного кодексу чітка: якщо чоловік дав згоду на ДРТ, він — батько дитини дружини.
Якщо ембріон від подружжя перенесли іншій жінці — вони батьки. У світі це теж поширено: в Ізраїлі сурогатне материнство регулюється законом із 1996 року, а в Індії до 2021 року воно було цілою індустрією, поки не ввели жорсткі обмеження.
Та проблеми є всюди. В Україні чоловік, який дав згоду, не може оскаржити батьківство, навіть якщо передумав. У США суди штату Нью-Йорк дозволяють такі спори, якщо є “зміна обставин”.
Я бачила пару, де чоловік підписав згоду на ДРТ, а потім пішов із сім’ї до народження дитини. Жінка залишилася з малюком і його прізвищем — і жодного виходу.
Реєстрація: папери, що говорять за нас
Реєстрація народження — це момент істини. Частина третя статті 144 Сімейного кодексу і Правила державної реєстрації актів цивільного стану вимагають чіткості.
Одного разу я допомагала парі, яка через помилку в довідці переоформлювала документи три місяці. Дитина вже сміялася, а її походження ще “висіло” в бюрократичному лімбі.
Де ховається справедливість? Проблеми й рішення
Закон пропонує три шляхи: шлюб, згода, суд. ДРТ — четвертий, особливий. Але чи ідеальні вони?
Що робити?
Спростити реєстрацію через цифровізацію.
Додати гнучкості в ДРТ, щоб переглядати згоду за виняткових обставин.
Чітко прописати права сурогатних матерів.
Зробити суд швидшим і доступнішим, як у Канаді, де “інтереси дитини” — не просто слова.
Закриваючи кодекс, я думаю про тих, хто приходив до мене, хто вже консультувався з подібних питань.
Походження — це не лише закон чи кров. Це про те, хто ми є в очах світу й себе самих. Україна вчиться, світ підказує, а я вірю: ми можемо знайти баланс.
Бо чиї ми діти — це питання, на яке відповідаємо не лише ми з кодексом, а й життя.
