Розкриваю правові аспекти встановлення батьківства після смерті, аналізую міжнародну практику та надаю деякі авторські поради для успішного проходження судового процесу.
У моїй практиці сімейного адвоката таких справ —про встановлення батьківства після того, як один із головних героїв уже покинув цей світ — не так багато, але кожна з них схожа на тонку нитку, що тягнеться крізь час і мовчання. Це не просто юридична процедура.
Це спроба розплутати клубок людських драм, де кров мовчить, а закон намагається заговорити. У цьому блозі я хочу розповісти вам, як працює цей механізм в Україні, які міжнародні практики існують та як знайти світло в темряві правових нюансів.
Життя рідко буває ідеальним сценарієм, де всі ролі розписані заздалегідь. Буває, що чоловік, який міг би назвати дитину своєю, не встиг цього зробити за життя. Смерть забирає його голос, але не забирає правду.
У таких випадках Сімейний кодекс України стає тим компасом, що вказує шлях до справедливості. Якщо між батьками не було офіційного шлюбу, встановити батьківство можна лише через суд — так говорить стаття 130 цього кодексу. Але що це означає на практиці? Це означає, що ми, як археологи, мусимо розкопати докази там, де час уже наклав свій пил. Перше, з чого починається ця подорож, — це запис у Книзі реєстрації народжень. Якщо там стоїть прізвище матері, а ім’я батька записане з її слів, закон дає шанс повернути правді її ім’я.
Хто тримає ключ від істини?
Чи варто ворушити минуле? Це запитання постає перед багатьма, хто стикається з подібними справами. Сімейний кодекс України, у частині третій статті 128, чітко визначає, хто може подати заяву до суду: мати, опікун, піклувальник, людина, яка взяла на себе тягар виховання, чи навіть сама дитина після досягнення 18 років. Встановлення батьківства — це більше, ніж юридичний процес, це боротьба за ідентичність та права.
«Коли ім’я батька — лише відлуння слів матері»
Усе починається з тиші. Тиші, яка панує в графі «батько» у свідоцтві про народження. Закон, зокрема стаття 135 Сімейного кодексу України, дозволяє матері самій вказати ім’я батька, якщо шлюб не укладено, а чоловік не стоїть поруч із заявою в РАЦСі. Це називається «запис зі слів матері». Але що, якщо навіть цього запису немає? Що, якщо сторінка порожня, а життя вже обірвалось? Верховний Суд у постанові від 7 липня 2021 року у справі № 336/1357/16-ц чітко сказав: якщо немає такого запису, суд не візьметься встановлювати факт батьківства. Це не просто формальність — це межа, за якою закон перестає бачити можливості.
Я пам’ятаю одну справу, коли мати прийшла до мене з пожовклим свідоцтвом про народження. Графа «батько» була порожньою, а чоловік, який роками називав її сина своїм, лежав у землі. Вона не знала, що той запис «зі слів» міг би стати її ключем до справедливості. Тепер же суд відмовив — не тому, що не повірив, а тому, що закон не побачив зачіпки. Це жорстоко, але це правда. І тому я завжди кажу: якщо є шанс вписати ім’я за життя — не відкладайте. Бо потім доведеться боротися з тінями.
«Суд як сповідальня: як довести те, що не записано»
Коли ж запис «зі слів матері» є, двері суду відчиняються. Стаття 130 Сімейного кодексу дає шанс: факт батьківства можна встановити посмертно. Але це не просто заявка на визнання — це ціла подорож крізь докази, де кожен крок важить більше, ніж здається. Справи окремого провадження, як ця, не про спір, а про встановлення істини. Тут немає ворогів, лише зацікавлені особи — органи опіки, РАЦС, спадкоємці. І я, як адвокат, що практикує саме в сімейних справах, завжди наголошую: суд не повірить на слово. Потрібні докази — міцні, як бетон, і переконливі, як сповідь.
Уявіть: ви приносите до суду сімейні фото, де він тримає дитину на руках, листи, де називає її своєю, свідків, які пам’ятають, як він пишався своїм сином чи донькою. У справі № 388/1159/17, наприклад, мати довела батьківство через свідоцтво про хрещення, де ім’я батька вписане, і через пояснення сусідів, які бачили їхню сім’ю разом. Суд повірив — не тому, що захотів, а тому, що докази склалися в єдину картину. Але я бачила й інші справи, де бракувало одного штриха — і все рушилось. Тож моє правило: збирайте все, що можете, навіть якщо це здається дрібницею. Бо в суді дрібниць не буває.
«Хто має право кликати правду до зали суду?»
Закон мудрий, але вибірковий. Звернутися до суду з такою заявою можуть не всі. Мати, опікун, піклувальник, людина, яка виховує дитину, чи сама дитина, коли їй виповниться 18 — ось коло тих, кому Сімейний кодекс дає голос. І що цікаво — час тут не має влади. Позовна давність, яка так часто обрізає крила іншим справам, у цьому випадку не діє. Ви можете прийти до суду через рік після смерті, через десять чи навіть двадцять — і закон вас вислухає.
Мені згадується одна клієнтка — уже доросла жінка, якій було за сорок. Її батько помер, коли вона була немовлям, а мати все життя мовчала про нього. Але одного дня вона знайшла стару фотографію і вирішила дізнатись правду. Ми подали заяву за її місцем проживання — так вимагає стаття 316 Цивільного процесуального кодексу — і почали шукати докази. Це була не просто справа, а розкопки її минулого. І коли суд визнав батьківство, вона сказала: «Я не заради спадщини це робила. Я хотіла знати, чия я». Ось що означає право на правду — воно не завжди про гроші.
«Життя в тіні документів: чому він не записав себе батьком?»
Іноді я питаю себе: чому він не пішов до РАЦСу? У справі № 388/1159/17 відповідь була проста і водночас трагічна. Чоловік не мав паспорта громадянина України — лише старий радянський документ, який уже ніхто не приймав. Він був грузином за національністю, лікувався в психіатричній лікарні, планував усе виправити, але смерть виявилась швидшою. Він визнавав сина, виховував його, але бюрократія і хвороба зв’язали йому руки. І таких історій десятки.
Я бачила чоловіків, які відкладали це через сором, через брак часу, через віру, що «і так усі знають». Але закон не знає. І коли їх не стає, залишаються діти, які мусять доводити те, що для них і так було правдою. Це не просто юридична проблема — це філософське питання про те, як ми залишаємо слід у житті тих, кого любимо. І я, як адвокатка, завжди нагадую: не відкладайте те, що можна зробити сьогодні. Бо завтра може не настати.
«Що ховається за рішенням суду?»
Встановлення факту батьківства — це не просто штамп у документах. Для когось це пенсія по втраті годувальника, як у тій же справі № 388/1159/17, де мати боролась за сина. Для когось — право на спадщину, для інших — просто ім’я в графі, яке повертає гідність. Але за кожним таким рішенням — ціла історія. І я, як сімейний адвокат, бачу не лише папери, а людей, які за ними стоять.
Суд не лише визнає факт — він закриває прогалини в житті. Та водночас він нагадує: без доказів істина залишиться лише припущенням. І тому я раджу: якщо ви опинились у такій ситуації, не бійтесь шукати правду. Збирайте все — від старих листів до свідчень сусідів. Ідіть до суду не з порожніми руками, а з історією, яку можна довести. Бо закон — це не лише норми, а й шанс повернути те, що здавалось утраченим назавжди.
«Шлях до справедливості: як не заблукати в лабіринті»
То що робити, якщо ви стоїте перед цією стіною? По-перше, перевірте, чи є запис «зі слів матері» — це ваш перший ключ. По-друге, зберіть докази — не просто слова, а те, що можна покласти на стіл судді. По-третє, звертайтесь до суду за своїм місцем проживання і не бійтесь, що час минув — тут він ваш союзник. І, зрештою, пам’ятайте: це не просто про юриспруденцію, а про те, щоб повернути ім’я тому, хто його заслужив.
Докази, що оживають
Отже, суд не оперує припущеннями. Потрібні чіткі докази. Основним доказом є ДНК-експертиза, проте якщо генетичний матеріал померлого недоступний, можна використовувати інші докази:
Особисті листи, фотографії;
Свідчення очевидців;
Фінансові документи (перекази, оплата навчання, утримання);
Спільне проживання або офіційні документи, що підтверджують сімейні відносини.
Міжнародна практика: як це працює у світі?
Українська практика не унікальна. В різних країнах такі справи розглядаються з подібними труднощами:
США: ДНК-експертиза родичів покійного (наприклад, тестування бабусь, дідусів, братів або сестер) часто використовується як підтвердження батьківства.
Франція: Суд може встановити батьківство навіть без біологічних доказів, якщо є достатньо письмових доказів та свідчень.
Німеччина: Суддя оцінює всі непрямі докази, а якщо є підстави сумніватися, може наказати ексгумацію тіла для проведення ДНК-тесту.
Польща: Пріоритет надається не лише генетичним дослідженням, але й соціальним факторам — вихованню, піклуванню, взаємодії померлого з дитиною за життя.
Ці підходи можуть бути корисними й для української практики, адже суди дедалі частіше звертаються до прецедентів міжнародного права.
Чому це важливо?
Встановлення батьківства після смерті — це не просто формальність. Це питання спадщини, права на пенсію, а іноді й просто права знати, хто ти є.
Я пам’ятаю дівчину, яка прийшла до мене з однією лише фотографією — вона з чоловіком, який тримав її на руках у дитинстві. Їй не потрібні були гроші чи майно. Їй потрібне було ім’я — те, що дало б їй відчуття коріння. Законодавство України не обмежує мету таких справ, і це правильно. Бо за кожною заявою стоїть не лише юридичний факт, а й людська історія. І коли суд виносить рішення, це не просто папір — це акт відновлення справедливості.
Шлях через терни: основні труднощі
Судовий процес — це завжди лабіринт, де легко заблукати. Основні труднощі:
Відсутність генетичних доказів;
Необхідність переконливих свідчень;
Бюрократичні перешкоди;
Емоційний тиск.
Я завжди кажу своїм клієнтам: приготуйтеся до того, що ваше життя розкладуть по полицях, а минуле розглядатимуть під мікроскопом. Але цей шлях вартий того.
Професійні поради: що робити, якщо ви опинилися в такій ситуації?
Зберіть всі можливі докази (листи, фото, відео, спогади свідків).
Проконсультуйтеся з юристом, який має досвід у таких справах.
Зверніться до можливих родичів для проведення ДНК-аналізу.
Підготуйтеся до емоційного навантаження, адже подібні справи зачіпають найглибші почуття.
Я не обіцяю, що буде легко. Суд — це не місце для слабких. Але я вірю, що правда варта боротьби. І коли я бачу, як мати отримує пенсію для сина чи донька дізнається, чия вона, я розумію: це не просто моя робота. Це про те, як закон може стати мостом між минулим і майбутнім. І я готова йти цим мостом разом із вами — крок за кроком, доказ за доказом. Кожна така справа — це маленька перемога сімейного адвоката над мовчанням. Закон — це не холодний механізм, як думають деякі. Це інструмент, який у вмілих руках повертає справедливість туди, де її забрали обставини.
І якщо ви колись опинитеся перед таким вибором, пам’ятайте: правда завжди варта того, щоб за неї боротися. Навіть коли минуле мовчить, ми можемо змусити його заговорити.
