Енергетична криза в Україні і шляхи її подолання

З кожним днем блокада залізничних шляхів на Донбасі провокує вищий рівень кризової ситуації в усій Україні. Поки активісти декларують наміри розширювати географію економічного «ембарго» для окупованих територій, профільне Міністерство палива та енергетики пропонує Кабміну ввести надзвичайний стан в енергетиці, пов’язаний з дефіцитом вугілля на тепло- та електрогенеруючих станціях. Якщо компромісу не буде знайдено, то збитки від конфлікту понесуть пересічні громадяни, яким знову загрожують віялові відключення електроенергії та холод в оселях.

Ситуація і справді складна. На антрацитовому вугіллі, яке видобувають переважно на тимчасово окупованій території Донбасу, працює багато станцій, кілька з них – критично залежні від палива цього типу. Добова потреба України складає 40 тис. тонн, в режимі надзвичайного стану – 20 тис. Введення останнього дозволить країні протриматися близько 40 діб на існуючих запасах, однак для того, щоб налагодити імпорт антрациту, уряду необхідно більше 50 діб з урахуванням проблем на європейському ринку даного товару та логістичних нюансів. Відтак, за будь-якого сценарію, продовження блокади загрожує вкрай негативними наслідками для населення вже через місяць.

На превеликий жаль, в цьому питанні переплелось чимало протиріч, як суто економічного, так і політичного чи навіть морального характеру. З одного боку, поставки вугілля з окупованих територій є найбільш рентабельним способом забезпечення українських громадян електрикою і теплом. Всі інші способи довші, дорожчі і складніші. З іншої сторони, важко щось заперечити тим, хто наголошує на неприпустимості торгівлі з ворогом під час фактичної війни. Адже купуючи вугілля в окупантів, ми за свій же рахунок підтримуємо їх здатність надалі вести проти нас бойові дії. Нарешті, не обходиться і без політики, так як для багатьох учасників блокади ці дії – гарний привід нагадати про себе суспільству і заручитися підтримкою. Так чи інакше кожна сторона має свої переконливі аргументи не робити жодних поступок одна одній. А це значить, що вичерпати конфлікт і його наслідки на даному етапі практично неможливо.

Для того, аби вирішити проблему, очевидно, недостатньо будь-яких короткострокових і швидких дій. Сторони мають усвідомити, що рішення перебуває у площині більш стратегічних кроків. Зокрема, активістам, що блокують поставки вугілля, варто зрозуміти, що від їх дій в підсумку постраждають мільйони пересічних громадян, їх співвітчизників. І в уряду слід вимагати не так негайного припинення торгівлі з окупантами, як розробки і впровадження конкретного плану економічної політики стосовно окупованих територій, який би дав зважені відповіді в тому числі на питання торгових відносин з Кримом і частиною Донбасу до моменту їх повернення під юрисдикцію української влади. Своєю чергою, уряд має не апелювати до безальтернативності вугільних поставок від бойовиків, не посилатися на дорожнечу імпортного вугілля, а запропонувати геть інакший варіант, а саме, поступове переобладнання генеруючих потужностей українських підприємств на паливо тих марок, котрі добувають на контрольованій українській території. За оцінками експертів, це може зайняти близько 2-х років, але з урахуванням тривалості конфлікту на Сході, навіть такий довгий і затратний процес може цілком виправдати себе. Адже якби ще уряд прем’єра Яценюка з часу першого запровадження надзвичайного стану в енергетиці влітку 2014-го року почав реалізувати таку стратегію, на сьогодні питання моральної дилеми торгівлі з ворогом вже б не загострювало кризу в суспільстві.