Чи дотягує патріотизм українського політикуму до рівня Гватемали?

Буквально сьогодні преса широко розповсюдила статтю Джоша Когена, яку експерт з питань економічних реформ на пострадянському просторі присвятив методам боротьби з корупцією в Україні.

На думку Когена, найбільш ефективним способом подолання тотальної корупції для України може бути створення незалежної міжнародної комісії під контролем ООН, яка б не підпорядковувалася українській владі. Саме такий досвід був успішно апробований у Гватемалі, де в 2006 році уряд країни добровільно делегував частину суверенних повноважень Міжнародній комісії проти безкарності у Гватемалі ( CICIG ). Ця структура за час своїх повноважень розглянула сотні справ і висунула сотні звинувачень високопосадовцям країни, які мали стосунок до корупційних схем. Зокрема, до відповідальності були притягнуті навіть два президенти Гватемали – колишній і чинний на час розслідування.

Крім того, автор статті вважає, що профінансувати діяльність подібного утворення могли б Сполучені Штати. На його думку, уповноважити Комісію на діяльність необхідно щонайменше на 5 років з можливістю автоматичного продовження мандату в подальшому, аж до припинення її роботи спеціальним законодавчим актом.

На перший погляд, ідея виглядає вкрай неординарно і, можливо, навіть зухвало. Особливо на фоні гострих розмов про зовнішнє управління Україною через МВФ, міністрів-іноземців та ін. Але, з урахуванням наявних реалій, вказаний механізм подолання корупції може виявитися єдиним дієвим інструментом викорінення корупційної складової у вітчизняній економічній і, насамперед, політичній системі. Адже про люстрацію як метод самоочищення влади вже всі давно забули, а боротьба з корупцією стала не стільки реальними систематичними кроками боротьби, стільки темою піару, яскравим брендом, який використовують всі без винятку політики для нарощування популярності, оскільки цей лейтмотив користується найбільшим запитом з боку суспільства.  Відтак ні українська влада, ні опозиція не віддадуть в «чужі» руки цей продуктивний генератор передвиборчих рейтингів. Однак імітація боротьби з корупцією рано чи пізно все ж обернеться проти всіх експлуататорів цієї теми виключно у власних політичних інтересах, так як суспільству треба не програми, а результати подолання корупції.

У нас всі віртуозно звертаються до народовладдя, як тільки мова заходить про політичні інтриги, війну з опонентами, нові вибори тощо. Якщо прем’єру треба поставити президента у скрутне становища, він виступає за проведення референдуму, якщо партії необхідно нагадати про своє існування, вона теж згадує про референдум і т.д. Але цікаво, чи знайдеться бодай одна політична сила, яка ініціює референдум щодо такого собі незалежного антикорупційного трибуналу, який не буде розрізняти, хто має владний імунітет, а хто ні? А, між іншим, тільки у такий спосіб можна визначити, чи справді політична еліта в Україні готова повною мірою викорінювати корупцію. Іншими словами, чи дотягує патріотизм українського політикуму до рівня Гватемали.