Як Україна має готуватися до Вільнюського саміту НАТО? Чим може допомогти Литва?

З озвученого фахівцямим стану реформування ЗСУ можна зробити оптимістичний висновок, що наш силовий блок є в авангарді євроатлантичної інтеграції.

На доповнення до озвученої проблематики відзначу, що серед своїх першочергових кроків новий міністр оборони України О.Резніков зазначив:

- побудова ефективної прозорої системи закупівель за аналогією Агентства НАТО з питань підтримки та закупівель (NSPA);

- комплексна цифрова трансформація сектору оборони шляхом запровадження в Міноборони систем ERP (Enterprise Resource Planning System – Система планування ресурсів підприємства);

- кадрова реформа та зміна принципів грошового забезпечення військових;

- підвищення ефективності управління фінансовими ресурсами відомства;

- нова якість військової дипломатії та акцент на розвитку оборонних спроможностей в повітрі, на морі, у кіберпросторі та у сфері радіоелектронної боротьби тощо.

Вказані плани в реформуванні діяльності міністерства відкривають горизонт пріоритетів на найближчі 3-5 років.

Натомість, «відкритим» залишається питання ефективності вже впроваджених змін. Тут ледь не основною зоною ризику є реформа оборонних закупівель та їх результативність в поточному році (зокрема, за матеріалами відкритих джерел в листопаді оборонні закупівлі були успішними лише в 50 % ініційованих заявок).

З точки зору підходів/стандартів НАТО, Україна наразі не забезпечує належне відсоткове співвідношення фонду оплати військових від рівня середньостатистичної зарплати в державі.

Питання переходу на контрактну армію, на мій погляд, в поточному стані безпекової ситуації не на порядку денному в Україні. Проте, не слід ігнорувати той факт що 65 відсотків контрактників, за статистикою, звільняються після першого контракту. Серед офіцерського складу від 2017 року звільнилися близько 17 тисяч, а підписали контракт лише близько 12 тисяч. Отже, існуючий «соціальний пакет» в ЗСУ не є конкурентним. Питання плинності кадрів у ЗСУ та секторі оборони загалом доведеться вирішувати, оскільки управління сучасними озброєннями неможливо засвоїти призовникам за короткий термін без шкоди для обороноздатності. Потрібно також корегувати програму житлового забезпечення для учасників бойових дій.

Якщо говорити про якість розпорядження фінансами міністерства, то, на жаль, ми не відповідаємо одному з ключових критеріїв оборонних витрат Альянсу – це бюджет розвитку. Насамперед це стосується виділення коштів на закупівлю нового озброєння, проведення необхідної кількості навчань, розвиток військової логістики тощо.

При відході за рамки суто військових питань, наш прогрес виглядає менш вражаюче. Питання обрання керівництва Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, НАБУ, судової реформи, фактичного «саботажу» процедури відповідальності за декларування майна державними службовцями є предметом, як наших зобов’язань перед донорами (МВФ, СБ, США, ЄС), так і Північноатлантичного Альянсу.

До червня наступного року часу лишилося зовсім небагато, слід зробити висновки з невдалого досвіду Бухареста-2008 та Брюселю-2021 і не сподіватись на «кавалерійський наскок» для формування консенсусу країн-членів за квартал до саміту в Мадриді.

Не стану зупинятись на тому, що із «запізненням в майже 2 роки» Україна врешті призначила свого представника при Альянсі. Зараз від нього і всього нашого зовнішньополітичного відомства залежить успіх та наповнення Мадридського треку.

Тактика досягнення нами бажаних рішень має включати весь міжнародно-політичний та двосторонній інструментарій взаємовідносин з партнерами, вищому політичному керівництву країни доведеться задіяти всі відповідальні органи влади України, експертне середовище та громадськість.

За будь якої підтримки наших країн-адвокатів (США, Сполучене королівство, Польща, Канада, країни Балтії) переконати консервативних членів Альянсу (насамперед, Німеччину, Францію, Нідерланди) без істотних зрушень у структурних реформах в Україні буде неможливо.

Загалом, Вільнюський саміт НАТО відбудеться у 2023 р. Україна не повинна відмовлятися від амбіцій поборотись за надання їй Плану дій щодо членства на черговому – Мадридському саміті НАТО, що відбудеться в червні наступного року.

Слушним є зауваження пана Аудрюса Буткявічюса про те що членство в НАТО «розслабило» багатьох литовських політиків та створило ілюзію, що питання розвитку національної безпеки та оборонної інфраструктури можна перекласти на плечі НАТО або більш потужних у військовому плані країн-членів Альянсу.

Це потрібно врахувати і українським політикам, зокрема в площині роботи над прикордонною інфраструктурою з РФ та Республікою Білорусь. За нас ніхто не буде вирішувати завдань моніторингу і захисту державного кордону.

Погоджуся з паном Буткявічюсом, що досвід балтійських країн в організації територіальної оборони для України є потрібним «на позавчора». Закон України «Про основи національного спротиву» вводиться в дію з 1 січня 2022 р., втім, лишаються неврегульованими маса організаційних питань його імплементації на рівні територіальних громад.

Пан Стасіс Каушиніс зробив, на мій погляд, раціональну пропозицію щодо включення литовських фахівців з сектору безпеки і оборони до групи радників міністра оборони України або керівництва уряду з метою передачі відповідного досвіду Литви.

Зокрема, як зазначив Остап Кривдик у своєму виступі, для України проблемною зоною на сьогодні залишається відсутність громадського контролю над Річною національною програмою під егідою Комісії Україна-НАТО. В цьому ключі, досвід колег Литви щодо побудови цивільного контролю над збройними силами та участі інститутів громадянського суспільства в контролі над сектором безпеки був би в нагоді нашому експертному середовищу.

З того, на чому хотілося б також наголосити сьогодні в плані корисного для нашої країни досвіду Литви – Вільнюська група. Ця група створена у Вільнюсі 19 травня 2000 р. і складалася група із десяти посткомуністичних країн, які прагнули приєднатись до НАТО. Група. Її метою була практична співпраця, обмін інформацією та лобіювання приєднання у столицях країн-членів НАТО. До складу групи входили такі країни: Литва, Латвія, Естонія, Албанія, Болгарія, Північна Македонія, Румунія, Словенія, Хорватія, Словаччина.

З моменту створення 2000 року Вільнюська група успішно працювала протягом 2000-2003 рр., організовуючи на регулярній основі зустрічі на високому рівні. Це посилило практичне співробітництво та обмін інформацією країн Вільнюської групи в столицях НАТО. Вільнюська група надала практичну та політичну підтримку НАТО у зміцненні європейської безпеки та стабільності.

Гадаю, що нашому політичному керівництву і органам що залучені до євроатлантичної інтеграції України (МЗС, Міноборони, Урядовий офіс з європейської та євроатлантичної інтеграції, РНБО) варто було б вивчити і перейняти досвід роботи країн Вільнюської групи під час фінального етапу роботи над вступом до НАТО. Литва може допомогти в налагодженні такого обміну досвідом та інформацією між фахівцями.

В площині співпраці аналітичних центрів і розробки концепцій стійкості України (РНБО, НІСД, Міноборони, Міненерго, МЗС) варто налагодити активну взаємодію з Центром передового досвіду з енергетичної безпеки НАТО (ENSEC COE). Цей Центр, що створений в 2012 р. та розташований у Вільнюсі, наразі діє як широко визнана міжнародна військова інституція НАТО з метою надання відповідних експертних консультацій з питань, пов’язаних з оперативною енергетичною безпекою. Місія Центру включає в себе економічно ефективні рішення для підтримки військових потреб, енергоефективності в операційній сфері та взаємодії з науковими колами та промисловістю.

У рішенні Бухарестського саміту 2008 року лідери країн-членів НАТО делегували право вирішити питання з заявками на ПДЧ від України та Грузії міністрам закордонних справ. Проте, з метою «маскування» процесу, міністри виконали це доручення, але прийняли рішення про запрошення двох країн до виконання Річних національних програм (РНП). По суті РНП – це праобраз ПДЧ. Але він не містить взаємних зобов’язань щодо членства в Альянсі як фінальної мети роботи.

До пропозицій, які б Україна могла лобіювати за участі країн-друзів в Альянсі (Литви, зокрема) слід віднести наступну формулу: «шлях України до членства в НАТО не принципово має проходити через ПДЧ. Нас цікавить карта реформ, що не міститиме чітких часових параметрів, однак має підготувати Україну до членства. Враховуючи поточну інтерпретацію рішення Бухарестського саміту, таким інструментом може стати Річна національна програма, яку слід наповнити відповідним змістом. Втім, Альянс в своїх установчих документах має офіційно визнати РНП достатнім інструментом підготовки до членства».

Серед допоміжних ініціатив, до яких можуть докластися литовські партнери України я б відзначив наступні:

- Відображення ролі та місії України в новій Стратегічній концепції НАТО-2022, що готується до ухвалення на Мадридському саміті НАТО;

- Аналіз існуючих регіональних ризиків (зокрема, мілітарного, економічного, енергетичного, демографічного, інформаційного характеру) та відображення заходів протидії з боку Альянсу в Стратегічній концепції НАТО-2022;

- Просування повістки формування Балто-Чорноморського регіону безпеки НАТО (що вимагає окремою стратегії, ресурсів, логістики та присутності Альянсу). Акцент має робитись на вирішальному місці України в безпеці Чорноморського регіону;

- Лобіювання питання створення окремої військово-тренувальної місії ЄС в Україні (про плани зі створення якої оголошено на останньому саміті Україна-ЄС в жовтні ц.р.).

В цілому, дискусія під час минулорічного круглого столу вселяє стриманий оптимізм та демонструє налаштованість на активне сприяння з боку литовських партнерів України, а також високий рівень розуміння існуючих викликів для України з боку національного експертного середовища. Сподіваюсь на регулярний характер подібного формату зустрічей за участі партнерів і країн-друзів України з Альянсу.