Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
22.12.2016 23:37

Звідки насправді походить літературний псевдонім Марко Вовчок

Літературна розвідка.

ЖІНКА, ЯКА ПОСТАВИЛА НАВКОЛІШКИ ВСЮ ЧОЛОВІЧУ ЛІТЕРАТУРНУ ЕЛІТУ

Понад усе люблю цей дивовижний поворот зимового Сонця 22-го грудня на всі 180 градусів до пришлості нового літепла. Мені здається, що я цей скрип на вісі Землі начебто відчуваю аж би фізично. Ще зачекати кілька діб і почнеться відлік зі скороченям ночі на секунди і відповідне подовження дня, за тим все перейде у хвилини, далі - у серйозніші світлові виміри. І все, відтак, довкруги поволеньки буде просипатися, оживати, тільки встигай запримічати ті метаморфози. Аж поки з-під снігу на осонні проб’ється перша зелень.

За нею, (Боже, Боже!) ще скільки має статися неповторних чудових, радісних див, аж поки не закиплять у біло-рожевому шумовинні сади і окремі дерева. Як її не любити – яснооку, довгокосу весну, ще вже десь не за горами!

А ще віддавна пам’ятаю, що 22-го грудня це день уродин винятково загадкової жінки – Марії Вілінської. Себто, кого ми знаємо під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Росіянки, без якої по-справжньому не відбулося б становлення, утвердження української літератури, як явища краснописьменства. Її історія життя, як справжній докір кожному рашомовному, котрий мешкаючи в Україні десятиліттями не може опанувати кращої європейської мови, якою насправді є українська. Бо Марія Олександрівна за сім місяців до найдрібніших відтінків оволоділа її синтаксично-морфологічними та іншими тонкощами. І поклала на лопатки всіх тодішніх кумирів національного нашого краснописьменства. Пантелеймон Куліш, редактор журналу «Основа» у Санкт-Петербурзі, який тоді і себе вважав пером номер один України, прочитавши її перші твори, поставив Марію Вілінську, провінціальну баришню з Немирова замало не на рівень геніальності Тараса Шевченка. При цьому талановито розгадав силу творчості нового митця. «Автор, - написав Куліш, - трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом».

Марія Вілінська справді вийшла заміж за відомого етнографа Опанаса Марковича. Біднуватого шляхтича, котрий завіз її до провінційного Немирова на Поділлі, заходився викладати географію у місцевій гімназії, де, до речі, свого часу трудився друг Тараса Шевченка, український маляр і педагог Іван Сошенко, а вона взялася продовжувати справу його захоплення – записувати оповіді, пісні, бувальщини безпосередньо з уст простого народу. Ходила в гості під селянські стріхи до співочих людей, шептунів, які відвертали болячки і прокльони. Окремі з цих самобутніх записів самі собою в її трансформації лягали на папір, перетворювалися в дивовижні новели і короткі повісті. Відтак, можна сказати, що молода дружина-московитка Марковича сприйняла українство через народну творчість, культурно-побутові особливості народу, через пісні, фольклор, обрядово-культову роль деталей життя людей, які населяли цей край. Тому кожен текст молодої авторки, які передав Кулішу на оглядини його приятель Опанас Маркович, видавався справжнім дивом і для маститого письменника. Марію Вілінську столичний видавець Панько Куліш, перечитавши її твори, назвав «Божою бджолою, котра випила найкращу росу з квіток нашої мови». Оскільки, як йому видалося, до неї так ніхто вміло не розкривав душу народу, його мову, культуру. Він уже на відстані боготворив ту молоду жінку, яка повела його поміжє своїх літературих героїв...

А варто було Кулішу, гукнувши якось у гості до себе, у Санкт-Петербург, давнього приятеля Опанаса Марковича та його дружину (звісно ж на оглядини її), котра винятково зачудувала редактора своєю неперевершеною творчістю, заглянути до великих сірих очей Марії, як він відчув себе у їх дивовижному, чарівному полоні. Вілінська володіла неперевершеним даром захоплювати чоловіків у сердечні заручники. Та так, що вони вже вирватись не могли ніколи. Залишалися її жертвами. Цією магією вона сповна оволоділа ще з юних часів навчання у Харківському пансіонаті шляхетних дівиць, де, за деякими даними, пройшла особливий гарт мистецтва тонкої, психологічної зваби. З часом в образі Марії з`явилося рідкісне почуття привабної креативності, неповторної жіночності. Відтак, ця обдарованість перетворилася в уміння покорити будь-кого, навіть з числа великих і знаних особистостей. Лиш би не був об`єкт уваги абсолютним тюхтієм...

Через Вілінську Панько Куліш розлучається з дружиною і втікає за кордон, у надії поєднати там життя з неперевершеною Марією, уже автором відомих «Народних оповідань». Але всі потуги підтоптаного ловеласа виявилися даремними, в полоні Марії вже опинився відомий російський письменник Іван Тургенєв. Еге ж, автор «Записок мисливця», написаних на основі народного побуту, в яких автор, дипломований філософ, проявив себе універсальним мислителем, аналітиком і ліриком. Іван Сергійович знайшов багато цікавого для себе в етнографічних картинах життя героїв Марії Вілінської. Уже відомий письменник не без інтересу взявся за переклад оповідань української письменниці на російську. Тургенєв заговорив з Марією українською, і цим фактично покорив її. Мова, що стала рідною для неї, виявилася тією особливою струною, яка була на одному зв`язку душі і серця, і ще чогось особливо глибинного, яке оберігало ключі до її особистості.

Вілінська – була справді фатальною жінкою, Здається, французькою це позначається так: "femme fatale". Нею захоплювався Тарас Григорович Шевченко. До її ніг припадав Лєв Толстой, Микола Некрасов з завмиранням серця шепотів її ім’я, рифмував його в таємних поезіях. Лейб-медик Сергій Боткін завмирав від одного погляду сірих очей Марії, готовий був виконати кожне її бажання. В неї закохувався знаменитий композитор Олександр Бородін, автор знаменитої опери "Князь Ігор", і водночас відомий учений-хімік. Її боготворив Дмитро Менделєєв, у рідкі хвилини, коли не думав про хімічні елементи періодичної таблиці, котру створював і день, і ніч. Неповторний образ Марії Вілінської спати не давав поету і публіцисту, революціонеру Миколі Добролюбову; знаменитий історик Микола Іванович Костомаров писав їй захоплюючі листи не лише, як етнограф, а як глибоко закохана людина; філософ-утопіст, письменник і публіцист Микола Чернишевський невимовно страждав від того, що пані Вілінська обминала його увагою. Одначе Марія з революціонерів вибрала, либонь, Олександра Герцена, з яким були бурхливі зустрічі у Бельгії. А ще ж був Миколка Лєсков, той, що знаний на весь світ знаменитим своїм "Лівшою" та "Леді Макбет Мценського повіту". Клявся тут же забути обох своїх дружин із Києва привезених, а чарівній Марії, що так щиро по-малоруськи щебече, щодня допомагати косу на голові святковим вінчиком викладати...

Кажуть, що за гарячу, нестримну любов із Вілінською, яка була йому далекою (у третіх) родичкою, і значно старшою за віком, життям заплатив ще один росіянин - критик, публіцист, шістдесятник Дмитро Писарев, якому пророкували блискуче майбутнє. Він потонув на Ризькому узбережжі, де вони утрьох, із сином Вілінської відпочивали.

Були ще незрозумілі жертви, самогубства серед тих, хто занадто наближався до знатної пані.

Цілий калейдоскоп блискучих імен зарубіжних знаменитостей крутилося також в ореолі слави відомої української письменниці. З ними пані Марію познайомив усе той же Іван Тургенєв, до яких і гнівно ревнував. Вона, вважайте, закрутила голову чоловічій половині літературної Європи. Зустрічей з Вілінською шукали Густав Флобер, Проспер Меріме, видавець і письменник П`єр-Жюль Етцел. А Жюль Верн, поспілкувавшись з україночкою, уздрівши її блискучу французьку, подарував пані Марії право на ексклюзивний переклад російською п’ятнадцяти своїх кращих творів.

Тут, зізнаюся, що скільки не читаю, не думаю про красуню нашу письменницю. не полишає мене та стійка, невідворотна думка, що була їй вельми до вподоби, щиро подобалася письменниця Жорж Санд. Та, що насправді була парижанкою Авророю Дюпен. Вона перечитала в оригіналі все, що написала знаменита француженка. Була такою ж простецькою, навдивовижу невибаглибовою у своїх нарядах, як і її кумир. Вивчила все, що тільки лишень можна була дізнатися стосовно спільного сімейного життя на віру мадам Жорж і польського композитора Фредеріка Шопена. Все поривалася з`їздити навіть на Майорку, куди Аврора вивозила смертельно хворого на сухоти коханця. Їй казали: "що ти там побачиш, зрозумієш, позаяк давно це все було, ще за твого дитинства?" Вона відповідала: "сліди великих людей і на морському піску, які щохвилини злизує ненаситна хвиля, залишаються навічно. Тут важливо, як на все це дивитись..."

Справа в тому, що життя Марії Олександрівни, стосунки з чоловіками звіддалік туманно нагадували долю Жорж Санд. Марія, як і Аврора, з часом могла захоплюватись тільки значно молодшими від неї за віком чоловіками. Звідтак, її більше не приваблювали заслуги тих, хто набивався у коханці, пропунували навіть серце й душу, свої товсті гаманаці. Гоноровій пані Вілінській потрібні були від партнера нев`януча, казати б навіть, - непереквітна мужицька сила. Її цікавили молодість і кріпка сила м`язів. Одна з її симпатій - молодий юрист Олександр Пассека - на вісім літ молодший своєї коханки. (У дужках замічу, що різниця віку з перевагою жіночих літ у парі Санд - Шопен складала шість з лишком років.) Але й пасія Вілінської, як копія зі сценарію життя Санд списана, (заготовка, чи що?), теж, подібно до Фредеріка Шопена, хворів саме на туберкульоз. І помирає на руках милої жінки...

Чи не тому пані Марія так захоплено завжди відгукувалася про музику великого поляка: любов у її душі, мабуть же, бриніла саме нотками стосунків Жорж і Фредеріка. Либонь, саме через це до творчості польського композитора дико ревнував чарівну Марію композитор Бородін, в якому текла невгамовна грузинська кров...

Якою ж вона насправді була, як виглядала та "femme fatale"? Адже, приміром, до 1902 року, себто віку, коли їй не виповнилося 68 літ, Марія Олександрівна навідріз відмовлялася фотографуватися.

У Петербурзі в пані Вілінської була добра знайома - Єлизовета Водовозова. Відома того часу мемуаристка. Саме її очима можемо поглянути на відому українську письменницю, котра закрутила голови багатьом вельми достойним чоловікам того часу. Пані Водовозова писала: "Це була жінка середнього зросту, повна, не дуже вродлива, але, як про неї казали, краща за будь-яку красуню. Тоді вона вже була не першої молодості, з надзвичайно густими, чорними бровами, риси обличчя, хоч трохи розпливлися, були дуже рухливі, з розумними темно-сірими проникливими очима. Вдягнута вона була дуже гарно, за модою, але недбало..."

Ех, мемуаристка! Кустарщена примітивна і недоладна ти, якщо по правді називати тебе. А про розум, про харизму, що є визначальними і вирішальними в оцінці образу людини, - чому немає ні єдиного слова? Про те, що пані Вілінська була поліглотом, володіла аж десятьма мовами світу! Серед яких - англійська, німецька, польська, чешська, мадьярська, румунська, болгарська. На першому ж місці були - українська, російська та французька.

Вважається, що вона відкрила нову сторінку літературного життя Франції. М. Вілінська написала перші оповідання для маленьких французів і заснувала, видала перший у краях над Сеною журнал для намолодших громадян цієї фантастичної республіки. В ньому було опубліковано і її блискучу повість-казку «Маруся» - історію дівчинки, котра гине, допомагаючи запорожцям. Цей твір удостоївся нагороди французької академії, Міністерство народної освіти Франції прийняло цей твір для шкільних бібліотек. Загалом вона перевидавалася вже понад двадцять разів у Французькій республіці! Одне слово, в чудовий світ книг і художніх героїв повела французів якраз саме чудова українка, і це вельми похвально. Лиш би не забували цього вони, нинішні горді й хвальковиті європейці…

І тут я підходжу до головного в моїй оповіді. Чому ж усе-таки Марія Вілінська припорошена на віки чоловічим псевдонімом Марко Вовчок?

Звичайно, що я давно вже начебто й прийняв, як і багато хто, версію Пантелеймона Куліша, котра вміщається в ось цьому його давньому реченні: «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помилився, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким пагінцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі».

Є у мене у Вінниці двоє друзів-приятелів. Обидва письменники – Іван Волошенюк та Микола Рябий. Немирів, де без малого три роки мешкала Марко Вовчок, для обох близька, рідна сторона. Волошенюк родом з одного із тамтешніх сіл – Ометинець, для Рябого за рідну гавань – село Йосипенки, тут батьківщина його дружини, недалекий від Вінниці город, який споконвіку годує всю родину. Іван Степанович написав навіть повість про Марію Вілінську. Називається вона так – «Марія й Опанас, Муза і Парнас». Ви ж не забули, що ім’я першого чоловіка Марії Вілінської – Опанас? А Микола Рябий усе життя збирає матеріали, щоб створити щось унікальне про знамениту Марію. Додати якийсь унікальний роман чи есею, яких у нього вже майже сорок.

Так ось, він стверджує, що Пантелеймон Куліш банально вигадав походження цього знаменитого псевдоніму. Буцімто поруч з його тепер уже рідними Йосипенками є село Вовчок. І там, за переказами, часто бувала свого часу мила й чарівна Марія Вілінська, збираючи етнографічні записи з народних уст. Цікавилася життям унікального монастиря-шпиталю, який бозна коли був складений тут з віковічних тесаних дерев. А назва села пішла від того, що цими землями володів за два віки, до візиту пані, знаменитий козацький старшина Марко Вовчок. Герой часів Богдана Хмельницького. Нагороджений вгіддями за відвагу самим гетьманом України.. На пам'ять про це в Прибужжі на празники співається така вольницька пісня:

…а це ж той козачок - Марко Вовчок,
та й жене поперед себе ляхів полчок..
 

Ці слова, за переконаннями Миколи Олександровича були свого часу занесені до етнографічних записок Марковичів – Опанаса й Марії. Вони справді співзвучні з прізвищем Марковичів. І на це не могла не звернути увагу уважна до слова, до старовинного образу Марія Вілінська. Письменниця взагалі полюбляла свої окремі твори підписувати несподіваними іменами. До прикладу, під усіма п'ятнадцятьма перекладами творів Жюля Верна вона поставила коротке козацьке слово «Лобач». Що, напевне, вказувало на особливу прив`язаність письменниці до останнього свого судженого - Михайла Лобача-Жученка. Цей випускник морського училища, гардимарин, згодом прапорщик, був уже на 17 літ молодшим від Марії Вілінської. Тому, переконаний письменник Микола Рябий, псевдонім Марко Вовчок походить з козацьких глибин цього незрівнянного Надбужанського краю, який шанувала й любила незрівнянна Марія Вілінська.

При цьому, зізнаюся, я більше тут довіряю Миколі Рябому, а не класику Паньку Кулішу, тому, що автор "Чорної ради" глибоко помилявся в основному своєму висновку: він був переконаний у тому, що українці мають жити у вічній, непорушній дружбі і любові з великоросами, не дивлячись навіть на драконівський Валуєвський і ще подібні йому циркуляри з російської столиці, котрі мали за мету буквально на корені засушити, знищити милозвучну, чарівну нашу українську мову, як код, як ДНК нашої рідної нації. Пан Пантелеймон був переконаний, що українці розточать зсередини російське агресивне суспільство, схилять на свою сторону взаємоповаги і довіри московітську рать, пригорнуть її до нашої мови, культури, побуту. При цьому він обов`язково посилався на яскравий приклад Марко Вовчок, котра з московітки перетворилася на щиру українку, автора цікавих, оригінальних україномовних творів. Одначе пан Куліш тут не брав до уваги, геть забував вельми повчальну народну примовку: одна ластівка весни не робить...

І як бачимо, не зробила.

Висновок же ж цій оповіді такий: бійтеся їх, але й поклоняйтеся фатальним жінкам. Вони справді незрівнянно талановиті.
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net