Коли Святослав Вакарчук не співає, а публічно розмірковує...

Після геноциду 1932-1933 років, комуністична доба найбільше  завинила перед українським народом знищивши генія національної культури і справжнього велета духу Василя Стуса. Бо якби жив він, ми б давно уже мали свого Нобелівського лауреата в царині поезії. До речі, вже тієї далекої пори, коли він знаходився у розквіті своїх творчих сил, українська діаспора, оцінивши по достоїнству потенціал нашого пригнобленого духовника, котрого кагебісти катували в карцерах і одиночках, готували матеріали для представлення його на найвищий світовий титул.

Такої незбагненної величі був цей чоловік. І позаяк Нобелівську премію присуджують лише живим людям, саме тому його замордували. Осиротили Україну на віки…

Ви ж погляньте, якою дивовижною сміливістю обдарував Василя Стуса Бог, коли іще в середині сімдесятих років минулого століття на весь світ він без вагання заявив: "Бути радянським громадянином — значить бути рабом…"

 

У нас і по сьогодні ще дехто не може уяснити прозору, як світ   істину: російська імперія допоки жива, допоки вагаються в своєму виборі українці – йти їм на Захід, до благословенного Євросоюзу, чи залишатися в багні російської духовної тундри… І тому, мабуть, можна зрозуміти рішучість членів журі щорічної премії Василя Стуса на чолі з філософом, колишнім дисидентом Євгенієм Сверстюком, які всі три призові місця нинішнього Василевого Різдва віддали активним майданівцям - Руслані Лежичко, Святославу Вакарчуку і Сашкові Положинському. Саме вони своєю енергійною творчою діяльністю ламають давні стеоретипи, сприяють діяльному формуванню громадянського суспільства в Україні.

Отримавши премію з рук сучасного морального авторитета суспільства Євгенія Сверстюка, Руслана заспівала. Виконувала славень гімн України, різдвяні колядки. Схвильований Сашко Положинський, який назвав премію Василю Стуса головним своїм здобутком, прочитав пронизливого вірша на якого вже завтра запише нову пісню. І не виключаю, що вона стане свіжим патріотичним хітом для Майдану. А ось Святослав Вакарчук продемонстрував справжні філософські якості, виголосивши зі сцени захоплюючий спіч про моральних авторитетів України Василя Стуса і Євгена Сверстюка, про героїку і страх людей. Запитував у притихлого залу: "Чому ми так багато говоримо про героїзм, і так рідко вчиняємо подвиги?" Відповіді, зрозуміло, не було.

Вручення премії Василя Стуса відбувалося у вівторок, 14 січня, в столичному Будинку вчителя на Володимирській. У приміщенні, яке колись чуло голоси Симона Петлюри, Володимира Вінниченка. В тутешньому залі (а це я уточнив у господарів) п'ятсот місць. І ось на таку знакову подію, як вручення щорічної премії Василя Стуса (а відбувається подібне перед Святвечір із 1989 року), прибуло, разом із фольклорним ансамблем "Дай, Боже!", людей із двісті. Ну, може, на десяток більше.  

І це, підкреслю, в центрі Києва, вечірньої пори. До переповненого Майдану лише кілометрів два – не більше. У залі знані борці за незалежність України Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Олесь Шевченко, троє найпопулярніших митців. І нікого, приміром, від Національної спілки письменників України, її Київської організації.

Щось тут не так. Чесно кажучи, мені було соромно через це за нас, українців, перед пам'яттю мого великого земляка Василя Стуса…