З початком широкомасштабного вторгнення РФ слово “реінтеграція” вірогідно стало одним з найбільш вживаних серед державних органів та громадських організацій. Наближення деокупації української території, зокрема і Криму, змушує глибше замислюватись, як відновити функціонування ключових державних інститутів, а, найголовніше – як повернути людей.
І це зрозуміло, адже РФ протягом 10 років окупації робить все, аби Крим став російським не тільки за Конституцією РФ. Нав’язування російських паспортів було одним з найперших кроків, який мав на меті виявити відкритих противників окупації і ускладнити їм доступ до нормального життя в Криму. У такий спосіб українців намагаються витіснити з півострова, адже без паспорта вони позбавлені доступу до медичних послуг, працевлаштування, освіти, що згодом може завершитися навіть відбуванням покарання у російських в’язницях за “диверсії”, “екстремізм” та “тероризм”.
Так чи інакше, багато українців були змушені отримати російський паспорт в Криму, аби, щонайменше, мати час підготуватись до вимушеного переміщення з окупації: зібратись з думками, продати майно, визначитись з місцем релокації та виїхати. Дехто врешті так і не зміг наважитися все залишити та кардинально змінити своє життя, а тому російський паспорт став квитком до буденного життя в рідному домі.
Тисячі коментарів експертів, українських посадовців і представників міжнародних організацій лише підтверджують, що наведена російська політика є порушенням МГП та не має правових наслідків. РФ намагається закріпити анексію української території та ускладнити реінтеграцію населення.
Аналогічно і в українському законодавстві примусове або автоматичне набуття українцями російського паспорта в Криму не є доказом наявності російського громадянства 1. З цієї ж причини в Україні для таких випадків немає механізму відмови від громадянства РФ, а також обов’язку ініціювати вихід з нього перед РФ. Відповідно громадяни України виходять з того, що наявність окупаційних паспортів не має впливати на їхні відносини з власною державою. При цьому проблема фактичного обігу російських паспортів після деокупації та серед внутрішньо переміщених осіб залишається невирішеною.
Що вийшло по факту?
На практиці, на жаль, все виявилось дещо складніше, ніж очікувалось, адже пошук окупаційних російських паспортів колишніх мешканців Криму став невід’ємним елементом діяльності СБУ та Національної поліції. Для цього вони напряму звертаються до Російської Федерації, у тому числі через Інтерпол, аби підтвердити факти видачі паспортів 2.
Як виявилося, державна служба в Україні – не місце для колишніх мешканців окупованих територій з російським паспортом. Завдяки пильній роботі правоохоронців протягом 2019-2022 років звільнили щонайменше двох колишніх мешканців Криму з посад в Держпраці, Міноборони, а на офіцера Нацгвардії накладено дисциплінарне стягнення.
Підставою для звільнення державних службовців стала нібито наявність в них іноземного громадянства – російського 3. Громадяни з такою ситуацією миритись не хотіли, а тому звернулись в суд з метою поновитись на своїх посадах. Вірогідно, мало хто з них підозрював, що суди, включно із Верховним Судом, встануть на бік державних органів.
На думку суддів, чомусь, громадяни України мали звернутися до Посольства РФ або іншим уявним чином, щоби спростувати нібито наявність в них російського громадянства, а також розпочати процедуру виходу з нього. Судячи з усього, той факт, що в адміністративному процесі саме на державному органі лежить тягар доказування правомірності його дій, суддів не турбував. Однак і це ще не все. У судових рішеннях громадян України звинувачують у порушенні присяги державного службовця та службовому підробленні, адже під час заповнення конкурсних документів, особових карток, анкет тощо вони нібито свідомо приховали факт наявності російського громадянства. Врешті суд в справі нацгвардійця зазначив, що положення українського закону стосовно нікчемності факту видачі російських паспортів насправді регулює виключно питання втрати українського громадянства.
Промінь надії?
У 2023 році з’являється подібна судова справа щодо звільнення громадянина України із Держпродспоживслужби, але йому вдалось переконати першу та апеляційну інстанції в незаконності звільнення. На думку суддів, державний орган не зміг довести наявність російського громадянства у звільненого. Для цього не вистачило оригіналу заяви про видачу особі російського паспорта, адже копії було недостатньо. При цьому суди не відреагували на пряме посилання громадянина України на нікчемність паспортів в силу закону.
Тобто така собі напівперемога, адже якщо СБУ таки вдасться якось отримати оригінал, то може бути ухвалене протилежне рішення. Та й цю напівперемогу може швидко зруйнувати Верховний Суд, адже Держпродспоживслужба в касаційній скарзі привернула увагу на сформовану ним судову практику вище.
А поки ми чекаємо на рішення Верховного Суду, Регіональний центр прав людини звернувся до Держпродспоживслужби та Національного агентства України з питань державної служби з вимогою втрутитись та припинити дискримінаційну практику, а згодом й до Кабміну з проханням спрямувати та скоординувати діяльність підзвітних йому органів виконавчої влади у сфері забезпечення прав людини. На жаль, відповіді не були змістовними.
Що ми маємо і що варто із цим робити?
Судова практика фактично керується презумпцією добровільності отримання окупаційних паспортів, а не навпаки. Наявність цього документу прирівнюється державними органами до російського громадянства. У результаті вони вимагають від конкурсанта на посаду державної служби вказувати в анкетних документах про наявність російського громадянства, що призводить до принципової відмови в допуску до конкурсу. Якщо ж відповісти негативно (тобто “приховати”), то це надалі може спричинити ганебне звільнення за порушення присяги, а запис в трудовій книжці про звільнення через окупаційний паспорт потенційно відштовхне будь-якого майбутнього українського роботодавця, навіть в комерційній сфері. Опції вказати в анкеті про наявність окупаційного паспорта, а не громадянства – не передбачено. За таких умов, немає жодного сенсу подаватися на конкурси взагалі, адже іноземні громадяни не мають права на участь в управлінні державними справами.
Наслідки таких судових процесів, м’яко кажучи, можна назвати неприємними. Громадяни України безстроково позбавляються частини власних політичних та економічних прав, а Україна потенційних мотивованих спеціалістів. Якщо хтось зі згаданих вище колишніх державних службовців звернувся зі скаргою в Європейський Суд з прав людини, то в них хороші шанси. Причому не тільки на визнання порушення права на приватне життя, але й дискримінації порівняно з іншими громадянами України. Аргумент “ми захищаємо національну безпеку” в даному випадку не зіграє ролі, адже українські державні органи діють всупереч всьому тому, що задекларовано та визначено законом.
Безумовно, не можна згадати і про реінтеграцію населення окупованих територій. Хоча з таким підходом слово “реінтеграція” краще взагалі не згадувати. Наразі суспільство досить чутливо ставиться до будь-яких зв’язків із Російською Федерацією, а наведена державна дискримінаційна політика разом із масовим переслідуванням за колабораціонізм лише підігріває неприязнь до власних співгромадян. Більше того, досить вірогідно, що поточний план держави сформувати кадровий резерв, який в ідеалі має складатися з внутрішньо переміщених осіб, для роботи на деокупованій території зазнає фіаско, адже багато таких осіб потенційно є власниками нав’язаних окупаційних паспортів.
Виходом із цієї ситуації так чи інакше має бути зміна законодавства, яке буде недвозначно регулювати це питання. У майбутніх законопроєктах доцільно щонайменше розглядати внесення змін до положень законів “Про державну службу” та “Про службу в органах місцевого самоврядування” (виключити звільнення в разі примусової видачі російського паспорта), “Про громадянство України” (уточнити, що не вважається добровільним отриманням іноземного громадянства), “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” (уточнити перелік обставин, за яких отримання російського паспорта вважається примусовим, а також вплив таких паспортів на правовідносини їх власників в Україні).
Водночас чинне законодавство відштовхується від того, що російські паспорти можуть вважатись нав’язаними тільки, якщо їх отримали на окупованій території. Однак проблема стає більш глобальною, адже депортованих на територію РФ українських дітей та цивільних осіб також змушують до отримання російського громадянства. Це так само має бути відображено в законопроєкті.
Зараз виглядає так, що ця проблема не перебуває на порядку денному. Громадським організаціям варто деталізувати для держави наявну дискримінаційну практику для ухвалення майбутнього закону.
Джерела
1. ч. 6 ст. 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”; п. 11 Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя
