Пам'ятник князю Володимиру і боротьба за право первородства

Встановлення у Москві пам'ятника Володимиру Великому — це індикатор низки важливих цивілізаційних і геополітичних обставин.

Намагання Росії контролювати Україну не можна пояснити одними лиш прагматичними геополітичними розрахунками. Це прагнення свідчить про те, що Москва не облишила своїх претензій на спадщину середньовічного Києва. Більша частина історії російської державності — це історія експлуатації вкраденого у нас історичного міфу. Росію інстинктивно тягне контролювати Україну. Це щось схоже на те, як злодій повертається на місце крадіжки.

Встановлення під час війни з Україною пам'ятника середньовічному українському монарху означає, що Кремль не хоче віддавати вкрадене, обравши, натомість, якусь іншу формулу обґрунтування своїх геополітичних претензій. Тим не менше, українці повертають собі те, що їм належить. До викладання історії в українських школах можна висунути низку претензій. Проте нецензурна “кричалка”, що починається зі слів “Слава Киевской Руси” (із подальшою інвективою у бік “Новороссии”), змогла опанувати російськомовні міста східної України, ідентифікація себе з середньовічною Київською імперією стала одним із маркерів, що допомагають українцям протистояти натиску псевдоруського “Русского мира”.

Услід за Дмитром Донцовим війну на Донбасі ми можемо визначити як боротьбу за “право первородства на Сході Європи”. Нинішня політична еліта України явно не стоїть на висоті цієї боротьби. Українське суспільство також часто показує себе неготовим до виконання важливої історичної місії. Але від цього боротьба не припиняється, бо вона закладена в саму основу нашої історії і географії.

Я дуже далекий від банальностей в стилі патетичних розмов про “країну Моксель”  і накидання росіянам образу тотальних “угро-фінів”. Середньовічна Київська імперія була одним із чинників формування російського народу (так само, як Римська імперія була чинником формування португальців, французів або румунів). Історія більшості народів — це складне переплетіння низки етнічних, культурних і політичних явищ, і росіяни не є винятком. Але намагання Москви привласнити те, що належить передусім Україні, це злочин проти правди, котрий перетворює московську державність на якогось монстра, що вносить дисонанс у простір Східної Європи і всієї Північної Євразії. Те, що відтепер пам'ятник Володимирові стоятиме на тлі червоних зірок Кремля, чудово ілюструє огидний характер цих намагань.

Росіяни безперечно мають у собі гени середньовічного Києва. Але щоб звільнити ці гени від мутації і дати їм можливість відродитися, потрібно позбутися хибних претензій і породжених цими претензіями політичних структур. Аби пам'ятник Володимиру у центрі Москви виглядав хоч трішечки органічно, необхідно знести червоні зірки Кремля, бажано — із самим Кремлем. Це повинен розуміти кожен росіянин, котрий хоче бачити свій народ серед родини народів Європи.

Протистояння між Києвом і Москвою — це не міжетнічне протистояння і не одна лиш боротьба двох суперників. Це боротьба, на кону якої — порядок на Сході Європи. Київ покликаний стати пластичним хірургом, завдання якого — виправити потворність політичного і цивілізаційного простору.