Конституційне правосуддя і автомобілі: чому рішення КСУ №1-р(ІІ)/2025 змушує нас замислитися про межі права?
15 січня 2025 року другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення у справі за конституційною скаргою Артура Боярова. Це рішення стало точкою в багаторічній дискусії про правову природу тимчасово ввезених транспортних засобів. Але чи дійсно воно врегульовує проблему, чи, можливо, ставить перед нами нові запитання?
Що було предметом розгляду?
Проблема стосувалася абзацу першого частини п’ятої статті 380 Митного кодексу України. Він встановлює, що тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися в Україні виключно тими громадянами, які їх ввезли, і лише для особистих потреб. Іншими словами, якщо ви ввезли автомобіль, то передати кермо навіть дружині чи другу – заборонено.
Артур Бояров, власник транспортного засобу, ввезеного на митну територію України, вважав, що ця норма обмежує його права, зокрема право власності (стаття 41 Конституції України) та право бути поінформованим про свої права і обов’язки (стаття 57 Конституції України).
Але Конституційний Суд ухвалив рішення, що оспорювана норма є конституційною. Відтак, виникає дилема: чи можна таке рішення вважати остаточним вирішенням конфлікту між державними інтересами та правами громадян?
Конституційність через призму пропорційності
Суд базував своє рішення на аналізі правомірної мети та пропорційності. На перший погляд, логіка зрозуміла: держава прагне уникнути зловживань із транспортними засобами на іноземній реєстрації. Такі машини часто використовуються, уникаючи сплати митних платежів або відповідальності за порушення правил дорожнього руху.
Однак чи справді пропорційність є бездоганною? Розглянемо декілька ключових аспектів:
Обмеження права власності. Суд визнав, що обмеження є виправданим, оскільки спрямоване на захист економічних інтересів держави. Але чи не є воно надмірним? У випадках, коли власник автомобіля має законне право ним користуватися, чому обмежується його свобода передати управління іншій людині? Наприклад, якщо громадянин захворів чи не може керувати автомобілем через інші обставини, ця норма ставить його у невигідне становище.
Проблема інформованості. Чи дійсно громадяни усвідомлюють ці обмеження на момент ввезення транспортного засобу? Відсутність належного інформування часто призводить до того, що люди дізнаються про такі нюанси вже після порушення.
Погляд за кордон: як це працює у світі?
Для аналізу корисно подивитися, як подібні питання врегульовані у закордонних країнах:
Польща. Тимчасове ввезення транспортних засобів також регламентоване, але обмеження стосуються переважно строків перебування автомобіля на території країни. Передача транспортного засобу іншій особі не забороняється, якщо власник залишається відповідальним за сплату можливих штрафів чи податків.
Німеччина. Тут діє жорстка система контролю за транспортними засобами іноземної реєстрації, але законодавство більше спрямоване на фіскальний контроль, ніж на обмеження користування.
США. Тимчасове ввезення автомобілів є дозволеним без значних обмежень на використання, але держава забезпечує суворий митний контроль. Власник несе повну відповідальність за всі дії, здійснені з його автомобілем.
У цих країнах акцент зроблено на відповідальності, а не на обмеженні права користування. Це дозволяє дотриматися балансу між державними інтересами та правами громадян.
Морально-правовий аспект
Рішення Конституційного Суду є обов’язковим до виконання, але чи розв’язує воно моральну дилему? У своїй практиці я неодноразово стикався з тим, що громадяни щиро не розуміють, чому їх право власності обмежується. Відчуття несправедливості провокує недовіру до системи, що, своєю чергою, лише поглиблює правові конфлікти.
Що ми маємо на практиці? Українці, які ввезли автомобілі, повинні дотримуватися суворих обмежень, які, можливо, й відповідають букві закону, але залишаються спірними з точки зору духу права.
Що далі?
Рішення №1-р(ІІ)/2025 ставить крапку лише в конкретній справі. Але чи має воно стати підставою для перегляду правових механізмів у сфері митного регулювання? На мою думку, так. Ось кілька пропозицій:
Розробка чіткої системи інформування. Громадяни повинні знати всі обмеження до ввезення транспортного засобу.
Баланс відповідальності. Законодавець має створити умови, за яких власник не втрачатиме свободу користування своїм майном, але залишатиметься відповідальним за порушення.
Гармонізація з міжнародними стандартами. Україна може взяти за приклад досвід країн ЄС, де акцент робиться на фіскальних механізмах, а не на обмеженнях права користування.
Рішення Конституційного Суду України викликає змішані почуття. Воно демонструє силу закону, але також нагадує про важливість вдосконалення нормативної бази. Як адвокат, я впевнений, що подібні кейси повинні стати поштовхом до більш широкого діалогу про межі державного регулювання і права громадян.
