Конституція України: потрібна нова ідеологія правосуддя (ч. 9)

ЗАКІНЧЕННЯ. Частина 1 цієї статті була надрукована 05.08.2012; частина 2 - 08.08.2012; частина 3 - 12.08.2012; частина 4 - 20.08.2012; частина 5 - 02.09.2012; частина 6 - 14.09.2012; частина 7 - 23.09.2012; частина 8 - 08.10.2012.

ЗАКІНЧЕННЯ. Частина 1 цієї статті була надрукована 05.08.2012;
                           Частина 2 цієї статті була надрукована 08.08.2012;
                           Частина 3 цієї статті була надрукована 12.08.2012;
                           Частина 4 цієї статті була надрукована 20.08.2012;
                           Частина 5 цієї статті була надрукована 02.09.2012;
                           Частина 6 цієї статті була надрукована 14.09.2012;
                           Частина 7 цієї статті була надрукована 23.09.2012;
                           Частина 8 цієї статті була надрукована 08.10.2012.

Твердження четверте:
«Рішення КСУ № 20-рп/2010 від 30.09.2010р.
 є величезним надбанням українського конституціоналізму»

      Попри те, що з часу прийняття рішення КСУ від 30.09.2010р. пройшло більше двох років, дискусії щодо його ролі в українському конституціоналізмі досі не припиняються. При цьому, діапазон оцінок даного рішення достатньо великий. Частина правників (в т.ч. і автори збірки) вважають його величезним надбанням, інші  - ганебним і, навіть, злочинним.
     Така ситуація спонукає до якомога об’єктивного погляду на це рішення і, особливо, на ті наслідки в українському конституціоналізмі, до яких воно призвело.

      Наслідок перший. Цим рішенням фактично запроваджена практика, за якої діючий закон, який протягом тривалого часу повноцінно виконує свою регулюючу функцію і - що головне - не порушує прав і свобод людини, може бути в будь-який момент визнаний КСУ неконституційним лише з підстав того, що колись, при його прийнятті, була порушена та чи інша процедурна норма.
      На мою думку, якщо не припинити цю ганебну практику, то КСУ остаточно перетвориться на контролера чи наглядача за діями не тільки ВРУ, а й будь-якого іншого органу державної влади (на кшталт радянських контролюючих органів), і  за результатами такого контролю (нагляду), буде на власний розсуд (або ж за вказівками влади) визнавати «потрібні» правові акти неконституційними.
      За такої практики, навіть незначне порушення процедури розгляду закону чи іншого правового акту, може стати підставою для припинення його дії шляхом визнання неконституційним. І ми всі знову повернемось в епоху панування радянської правової ідеології, за якої норми, що визначали права радянських громадян, були не більше, ніж декларацією, а право ототожнювалось з усією сукупністю нормативно-правових актів, які уособлювали волю партійних і державних органів радянської держави, а не права і свободи людини.
     Невже це можна вважати «величезним надбанням» українського конституціоналізму на двадцятому році незалежності ?

        Наслідок другий. Цим рішенням КСУ запровадив практику, якою дозволив собі визнавати закони неконституційними, не досліджуючи їх змісту.
       А хіба не в змісті законів втілена воля народу України, яку сформував парламент, обраний цим народом ?
       Частина 1 статті 5 Конституції України наголошує на тому, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
       З цієї конституційної норми вбачається, що здійснення народом України законодавчої влади відбувається через парламент, який, формуючи зміст законів, тим самим проголошує волю народу України.
        Отже, в змісті кожного закону міститься воля народу України, яка формується єдиним представницьким органом українського народу – парламентом – під час здійснення законотворчої діяльності, і оформлюється у вигляді закону.
    Невже можна назвати «величезним надбанням» українського конституціоналізму ігнорування волі народу України, яка висловлена в Законі № 2222 ?  Невже КСУ настільки «законтролювався», що на двадцятому році незалежності став дозволяти собі не рахуватись з волею народу України при вирішенні питань конституційності/неконституційності законів ?

        Наслідок третій. Всупереч вимогам статті 19 Конституції України, рішення  від 30.09.2010р. продовжило ганебну практику КСУ визнавати закони та інші правові акти не у спосіб, визначений Конституцією та законами України.
        Зокрема, ні Конституція України, ні Закон України «Про Конституційний Суд України», ні будь-який інший закон не визначає для КСУ такий спосіб дії, як здійснення наступного конституційного контролю законів та правових актів.
      Як вже зазначалось, КСУ сам себе призначив органом конституційного контролю і сам для себе визначив зміст цього терміну, види та форми актів конституційного контролю в своєму рішенні КСУ від 09.06.1998 р. № 8-рп/98.  
       Невже рішення, яке було прийняте КСУ не у спосіб, визначений Конституцією та законами України, є величезним надбанням українського конституціоналізму ? Скоріше, це величезна ганьба українського конституціоналізму !

       Отже, на сьогоднішній день, немає жодної підстави вважати рішення КСУ від 30.09.2010р. величезним надбанням українського конституціоналізму.
       І навряд чи такі підстави виникнуть в майбутньому, хоч співавтори збірки Кампо В.М. та Овчаренко В.А. на це сподіваються. Ось як вони бачать перспективи подальшого розвитку наступного конституційного контролю:

       «Вирішення питань, пов'язаних з конституційним контролем за додержанням парламентом України належної конституційної процедури внесення змін до Конституції, потребує нових наукових зусиль. Перші наукові розвідки цих проблем, на наш погляд, с досить успішними та перспективними. Очевидно, настане час більш глибоких наукових досліджень, що стане основою для включення відповідних матеріалів до підручників, з яких студентська молодь зможе дізнатися про особливості конституційного контролю за додержанням парламентом процедури внесення змін до Конституції.
    Розгляд деяких теоретичних проблем конституційного контролю за додержанням  парламентом процедури внесення змін до Конституції, особливо в контексті підготовки конституційної реформи, свідчить про те, що ми маємо справу з важливим аспектом доктрини конституційної держави, в утвердженні якої ключову роль відіграє Конституційний Суд України.»

       Як на мене, перспектива зовсім не райдужна. Принаймні, хотілося б вірити, що перед тим, як запропонувати студентській молоді власні погляди на конституційний контроль за додержанням конституційної процедури, автори збірки і всі ті, хто підтримує ідею наступного конституційного контролю та досі вважають рішення КСУ від 30.09.2010р. «величезним надбанням українського конституціоналізму», замисляться над викладеним у даній публікації матеріалом і спробують об’єктивно підійти до розгляду цього питання.

ВИСНОВКИ

       Сподіваюсь, що матеріалів запропонованого дослідження достатньо для того, щоб кожен, хто цікавиться змістом та наслідками прийняття рішення КСУ від 30.09.2010р., самостійно зробив висновки щодо його правомірності та корисності для українського конституціоналізму, а також щодо необхідності зміни ідеології правосуддя.
       Моя ж позиція зводиться до того, що виправити ганебну ситуацію, яка склалася у зв’язку з прийняттям даного рішення можливо двома шляхами - шляхом впровадження нового правозастосовчого підходу (про це йшла мова у першій статті «Конституція України: потрібен новий правозастосовчий підхід»), а також шляхом формування нової ідеології правосуддя, яка, зокрема (але не виключно),  має будуватись на таких засадах:

       Засада перша. В нашому суспільстві правосуддя має визнаватись та сприйматись як окреме цілісне самостійне державно-правове явище, яке існує у п’яти формах – у формі кримінального, цивільного, адміністративного, господарського та конституційного правосуддя. І – що головне – кожна з цих форм має бути носієм єдиного змісту правосуддя, який зводиться до такого:
        а) Правосуддя спрямоване виключно на здійснення захисту всієї сукупності прав і свобод людини, закріплених в Конституції України, законах України та в міжнародних правових актах, а також на здійснення захисту правових законів, якими ці права і свободи утверджуються та забезпечуються. При цьому, правосуддя не повинно спрямовуватись на безпосередній захист змісту нормативно-правових актів. Для цілей правосуддя, нормативно-правові акти є лише інструментарієм в механізмі захисту прав і свобод людини.
        б) Єдиною метою правосуддя є встановлення такого стану для особи, чиє право порушене, який би відповідав інтересам цієї особи (з урахуванням характеру та ступеню порушеного права), а також визначення (в межах компетенції суду) справедливої міри юридичної відповідальності для осіб, що вчинили правопорушення (з урахуванням характеру та ступеню тяжкості вчиненого правопорушення).
       Важливо відмітити, що конституційне правосуддя не повинно стояти особняком від інших форм правосуддя лише через те, що здійснюється воно судом конституційної, а не загальної юрисдикції. Конституційне правосуддя – це така ж рівноправна форма правосуддя, як і інші, і тому має відповідати всім змістовним складовим правосуддя. При цьому, за будь-яких умов, конституційне правосуддя не повинно підмінюватись конституційним контролем.

       Засада друга. Правосуддя не повинно сприйматись як складова частина правоохоронної діяльності держави, як це було за радянських часів. Правосуддя – це самостійна сфера діяльності держави, яку доречно іменувати правосудною діяльністю.
       Зокрема, суди не повинні входити до правоохоронної системи держави, а повинні складати окрему (уособлену) правосудну систему держави, оскільки мають самостійний, відмінний від правоохоронних органів напрям діяльності, мету та завдання.  
       У зв’язку з цим, варто переглянути і деякі теоретичні положення щодо змісту спеціально-юридичних функцій права. Так, поряд з регулюючою статичною, регулюючою динамічною та охоронною функціями права, має з’явитись і окрема правосудна функція права, як напрям впливу на правовідносини, що пов’язані із захистом прав і свобод людини у спосіб встановлення такого стану для особи, чиє право порушене, який би відповідав інтересам цієї особи (з урахуванням характеру та ступеню порушеного права), а також визначення (в межах компетенції суду) справедливої міри юридичної відповідальності для осіб, що вчинили правопорушення (з урахуванням характеру та ступеню тяжкості вчиненого правопорушення).

      Засада третя.Правозастосовчі підходи в діяльності по здійсненню правосуддя повинні бути якісно відмінними від правозастосовчих підходів в інших сферах діяльності держави (зокрема, в правоохоронній). Пов’язано це з тим, що застосування закону в правосудній діяльності повинно спрямовуватись виключно задля утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини. Зокрема, суди не повинні виконувати функцію останньої контролюючої інстанції за дотриманням нормативно-правових актів, як це іноді можна спостерігати. Закон в правосудді завжди має відігравати роль інструментарію в механізмі захисту прав і свобод людини, і не повинен бути самостійною метою та сприйматись на кшталт сукупності норм, які перевіряються судом на предмет їх дотримання.
        Про правильність такого правозастосовчого підходу свідчить і той факт, що в окремих випадках процесуальне законодавство зобов’язує суди загальної юрисдикції не тільки досліджувати фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а й оцінюватизміст законів та підзаконних актів, якими врегульовані спірні правовідносини, на предмет їх відповідності Конституції України.  
       За результатами такої оцінки суди загальної юрисдикції повноважні визначати, чи є ці закони правовими, і залежно від цього, чи слід їх застосовувати до спірних правовідносин. У разі виникнення у суду сумнівів щодо того, чи є закон (або окрема його частина) правовим, суд повинен вчинити передбачені законом дії для вирішення питання про його конституційність в порядку конституційного судочинства.
       У такий спосіб суди мають стверджувати пріоритет норм, що визначають права і свободи людини, над іншими нормами законодавства.

      Засада четверта. Зміст правосуддя не повинен змішуватись зі змістом державного контролю.
       Відмінності між цими видами державної діяльності настільки очевидні, що вони ні в якому разі не можуть змістовно поєднуватись.
       Державний контроль виявляє факти порушень норм законодавства, і не більше, а правосуддя – здійснює захист прав і свобод людини; висновки державного контролю не є остаточними та підлягають подальшій оцінці, а судові акти є остаточними; державний контроль не оцінює зміст правових актів, на відповідність яких здійснюється перевірка, а правосуддя здійснює таку оцінку та має повноваження припинити дію як підзаконних актів (суди адміністративної юрисдикції, КСУ), так і законів (КСУ); державний контроль розповсюджується лише на відносини, визначені відповідним законом, а правосуддя - на будь-які правовідносини. До того ж, державний контроль – це інструмент виконавчої гілки влади, а правосуддя – судової.
        Загалом, правосуддя тим відрізняється від контролю, що має за мету захист прав і свобод людини, і не виконує суто контрольних функції за додержанням і однаковим застосуванням законодавства. Передусім, суди мають забезпечувати благо для людини у вигляді встановлення такого стану для особи, чиє право порушене, який би відповідав інтересам цієї особи, а не суто «сліпе» дотримання законодавства. Суди не слід перетворювати на контролюючі або правоохоронні органи,  як це, в певній мірі, було за радянських часів. Суди – це виключно правосудні органи держави. 
        Також, правосуддя (у розумінні «судити задля захисту прав і свобод людини») не слід перетворювати на законосуддя (у розумінні «судити задля дотримання норм законодавства»).
       На жаль, на папері (в Конституції та законах України) у нас записано «правосуддя», а в свідомості деяких суддів КСУ залишився «контроль». Це зумовлено тим, що колишнє радянське суспільство було суспільством контролю, а не правосуддя, і цього стереотипу слід позбавитись.

       Засада п’ята. Правосуддя не повинно асоціюватись з механізмами державного примусу за недотримання законодавства.
       Частина 2 статті 58 Конституції України наголошує на тому, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
      Отже, притягнення суб’єкта права до юридичної відповідальності під час здійснення правосуддя повинно відбуватись виключно за правопорушення, визначені законом, а не за порушення будь-яких норм законодавства.
      Загалом, правовим механізмом, за допомогою якого має забезпечуватись дотримання норм законодавства, повинна стати правова культура людини та суспільства, а не механізми державного примусу.

       На останок зазначу таке.
      З усього вищевикладеного вбачається, що в Україні відсутня стабільна та однозначна доктрина правосуддя як в цілому, так і конституційного правосуддя зокрема. Можна з впевненістю стверджувати, що на сьогоднішній день конституційне правосуддя неправомірно підмінене наступним конституційним контролем. Шкідливість такої підміни у повній мірі проявилось у рішенні КСУ від 30.09.2010р. Це рішення – ганьба сучасного українського конституціоналізму, який за 15 років свого існування так і не відійшов від стереотипів радянської правової ідеології та продовжує прямувати в напрямку контролю, а не правосуддя.
      Але, як кажуть, немає лиха без добра.
    Дане рішення є корисним, зокрема, тим, що воно викрило вищезгадані негаразди в діяльності КСУ та має спонукати до впровадження нового правозастосовчого підходу для застосування Конституції України, суть якого полягає у правильному розумінні змісту правосуддя, як діяльності, спрямованої на захист прав і свобод людини (як це передбачено в ч. 1 ст. 55 Конституції України); у недопустимості перетворення правосуддя на законосуддя (у розумінні «сліпого» контролю за додержанням правових актів, без мети захисту прав і свобод людини).
      За нового правозастосовчого підходу, Конституція та закони України мають стати засобом, інструментарієм для утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини, а не просто правовими актами, які повинні «точно и единообразно исполнятся всеми и везде», як це було за радянських часів.
      Твердження авторів збірки про величність рішення КСУ натякає на думку, що автори хочуть обмежити кругозір читача лише конституційним контролем, а конституційне правосуддя віднести на другий план або – ще гірше – видати конституційний контроль за конституційне правосуддя.
      Це аж ніяк не може відповідати суті права та ідеї існування держави заради утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини.
                                                     __________________