Децентралізувати країну після подій в Мукачевому і Чернігові - свідомо залишити регіони сам-на-сам з корупцією, безкарністю злочинців і свавіллям олігархів. з іншого боку, коли громади добровільно продадуть владу бандитам, дорікати вже не буде кому. Доведе
Кульмінація контрабандистських (депутатських) розбірок на Закарпатті та генеральна чернігівська репетиція з використання брудних технологій напередодні місцевих виборів поставили Мукачеве і Чернігів в епіцентр публічної уваги. Паралельно з тим Верховна Рада запустила процес конституційної реформи в частині децентралізації влади. Якогось очевидного зв’язку між першим і другим, на перший погляд, немає. Одне явно шкідливе і неприпустиме, інше – бажане і необхідне. Принаймні саме з такими акцентами формувалася громадська думка.
Від самого початку децентралізацію намагалися подати як одвічну вимогу місцевих громад, які усвідомили деструктивний характер централізованих механізмів державного управління і відтепер хочуть і можуть самостійно дбати про своє благо. Проте, безумовно, за ідеєю передачі влади на місця приховано вкрай неефективний державний менеджмент і неспроможність Києва покривати зростаючі дефіцити регіональних бюджетів. Відтак, децентралізація є намаганням банально позбутися непомірного тягара з власних плеч. Вочевидь, подібні зміни мають серйозне економічне обґрунтування і в перспективі здатні принести результат. Але економічний базис в Україні міцно стоїть на базисі корупції та олігархії. Тому разом з повноваженнями, фінансами і відповідальністю громади отримають Балог і Ланьо, Березенків і Корбанів, які й монополізують гроші та можливості. А от з відповідальністю доведеться почекати.
На жаль, досвід показує, що реальна влада громад у нашій країні закінчується там, де роздають гречку. В таких умовах захистити децентралізацію від свавілля «обраних» спроможні лише адекватна міліція, суд і прокуратура. Та, зважаючи на стан справ і динаміку реформ у сфері монопольного примусу, розраховувати на це не слід. Таким чином, віддаючи повноваження без фактичної можливості їх здійснювати, влада діє нечесно. Наразі керівництво держави нічого не зробило для того, аби з передбачуваних переваг реформи змогли скористатися саме громади, а не кліки місцевих панів, які легітимують свою владу продуктовими пайками.
Зі сказаного може скластися враження, що децентралізація не на часі, і слід почекати кращого моменту для її впровадження. Так от, якраз навпаки. Дійсно, за наявних обставин подібна реформа призведе хіба що до посилення олігархів і всіх, хто володіє ресурсами для купівлі лояльності громад. Наслідком цього може стати зростання соціальної нерівності і напруги. І якщо децентралізація на практиці не стимулюватиме економічну ініціативу місцевого населення, то послужить принаймні стимулом для політичної мобілізації і протестної поведінки на місцях. Тільки тоді ми отримаємо не проект згори, а реальні перетворення знизу.
Наша найбільша проблема – патерналістське мислення. Навіть під час революцій ми вважаємо, що достатньо змінити президента і парламент, аби змінилася країна. В основі такого бачення лежить переконаність у тому, що за все відповідають «нагорі». Коли ж лідери змінюються, а країна ні, ми звинувачуємо нових керманичів і знову прагнемо змін. При цьому нам не під силу розгледіти, що справжня революція завжди відбувається лише на Майдані Незалежності, а не в селах і містах України, на Грушевського і на Банковій, але не в міських і селищних радах, жеках, управліннях міліції чи районних судах. Між тим, саме вони є тією «системою», яку допоки безуспішно намагається зламати чинна влада. Але марно, бо в основі цієї системи лежить не чийсь підлий інтерес, а наша власна пасивність.
Українці можуть звідусіль мобілізуватися, щоб скинути тирана, але, повертаючись за місцем проживання, не помічають тиранів у себе під боком, живуть з почуттям виконаного обов’язку і гадають, що новий очільник все зробить сам. Та не слід бути наївними, адже ефективні зміни «з центру» - ілюзія диктатур.
Якщо сьогодні українське суспільство напризволяще децентралізують, то, можливо, це піде йому на користь. Коли місцеві князі люмпенізують нас остаточно, і ми нарешті зрозуміємо, що ніякий великий князь зі столиці становищу не зарадить, коли громадам не стане сил терпіти своїх власних Януковичів і Ко, тоді доведеться усвідомити давню істину: ніхто, крім нас. І так в кожному місті і селі, в усій Україні. До того часу ні третій, ні десятий майдан у центрі Києва ситуацію не змінить.
