Відгомін боїв під хатою у автора неофіційного гімна української нації "Любіть Україну!" Володимира Сосюри, який народився у Дебальцевому і незрівнянно описав своє українське гніздо - село Третю Роту під Лисичанськом.
Учора пізно ввечері опублікувалисписки перших тридцяти дев’яти наших хлопців, звільнених з полону. І хоч менітам начебто нікого розшукувати, уважно читаю прізвища, бо все ж все це нашілюди, борці за незалежність України. І коли це враз завмираю від несподіванки:Олег Сінкевич…
Є у мене журналістський побратим –Георгій Сенкевич. Колись ще дев’ятнадцятилітнім парубчаком мене з далекої районноїгазети позвали на роботу до обласної молодіжної у Вінницю. Газета величалася «Комсомольськимплеменем», видавалася великим форматом, у ній вже тоді трудилося двоє чи троєписьменників, драматургів, і виходила вона тоді аж на чотири області одразу – Вінницьку,Хмельницьку, Тернопільську і Чернівецьку. Так зване, регіональне видання. А втому колективі чи не першою творчою зіркою був Жора Сенкевич – блискучий журналіст.Його статями я буквально зачитувався. І ось стоячи в коридорі редакції,очікуючи аудієнції у редактора, де мала, власне, вирішитись моя доля – беруть менечи ні до «КП», я з величезною увагою розглядав стінну газету журналістів,зіткану з різних курйозних світлин із життя працівників редакції з кумедними іжартівливими підписами до них. Як нині пам’ятаю, що на одному із знімків бувзображений Георгій Сенкевич із маленьким сином. А поруч стояв підпис: «Тато єтато…»
Я вчився журналістської майстерностіу Жори, а потім, коли в кар’єрі випередив його, перейшов працювати уже в газету«Сільські вісті», рекомендував його у власкори цього видання в Донбасі. Звідти Г.Сенкевича, як чудового майстра газетного рядка, перевили в апарат редакції достолиці. Вийшовши на пенсію, Жора створив видавництво, і за головну скрипку уньому став грати син Олег. Він чудововерстає книги. Має грані художні смаки дизайнера. Готував до друку тритомник ІванаДрача, десятитомник Володимира Яворівського, багато книг Миколи Рябого.
Останній, власне, й сказав меніякось, що підготував до друку новий роман, але шкода, що Олега Сенкевича немає,а так гарно, як це вміє робити він, книгу зладнати не може ніхто. «А чимзайнятий син Жори?», - уточнив я. «Добровольцем пішов на фронт», - відповівМикола Олександрович. Ще він сказав, що воює Олег Сенкевич «під хатою ВолодимираСосюри», себто в Дебальцевому, де народився поет. І бував там опріч Лисичанська,де колись містилося оспіване в поезіях творця бідарське село Третя Рота – родинна колиска Сосюри.
Після тієї розмови, я ставпереглядати томики Володимира Сосюри і наштовхнувся на одну примітну деталь,якої раніше не застеріг в біографії великого поета. Виявляється, ВолодимирМиколайович вперше одружився на, як і він, студентці, Вірі Каперівній Берзіній- колишньому політруку червоноармійського ескадрону. Мешкали в Харкові. Очаруванняюнацьких стосунків вилилося с поему, яку він присвятив її – «Робфаківка». Але вродженамосковітська пихатість, страшобратське ставлення навіть до близької людинивзяло верх, і відраза до всього українського, а понад усе до віршів поета, сталинестерпними. Вони розлучилися, не зважаючи на те, що з’явилося двоє синів. Сосюра, яким згодом напише неформальний гімн нашоїнації – «Любіть Україну!» - не міг допустити того, щоб над ним насміхалися, якнад представником мовбито нижчої раси.
З цього приводу він згодомнапише:
Ми з тобою зійшлися в маю,
Ще не зав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою
не любила, сміялася з неї.
Сказано це 1930 року – вісімдесятп’ять літ тому. Одначе проблема, як бачимо, не потухла, а навпаки лишезагострилася. «Брати» з ментальністю орди, вирішили довести свою зверхністю ужез допомогою зброї. Все повернулося смертоносною ординською навалою, атаками «Градів»і вогненних смерчів. Ніяк не втихомириться московітство у своїй ненависті протиукраїнства.
Від Миколи Рябого дізнався, щоОлег Сенкевич у січні нинішнього року з’явився на кілька діб у Києві. Це булакоротенька відпустка з передової. Набрав його телефон, запропонував взяти вдорогу з десяток примірників моєї нової книги «Свічка на вітрі». Нехайхлопці почитають. Він пообіцяв, що неодмінно заїде, забере. Але, мабуть, трубашвидше позвала в дорогу – не з’явився на моєму порозі…
І ось це повідомлення у спискузвільнених військовополонених.
Першим уранці телефоную батькові –Георгію Іполитовичу Сенкевичу. Телефон вимкнено. Набираю Олега. Обзивається.Кажу, що прочитав у переліках… Він сміється. «То, - каже, - не я… Виходить, щеє такий побратим… Ми зараз у Маріуполі. Відпочиваємо, набираємось сил, поповнюєморяди, а тоді на передову…»
Вітаю батьків і рідних Олега Сінкевича,якого вчора звільнили з полону!
