Важко не помітити почастішання в українському інформаційному просторі негативних повідомлень щодо Польщі та Угорщини. Що стоїть за цією тенденцією? Якою вона є: спонтанною чи добре зрежисованою? На досягнення якого стратегічного результату вона спрямована?
Важко не помітити почастішання в українському інформаційному просторі негативних повідомлень щодо Польщі та Угорщини. Що стоїть за цією тенденцією? Якою вона є: спонтанною чи добре зрежисованою? На досягнення якого стратегічного результату вона спрямована?
Причину зростання кількості критичних повідомлень стосовно Польщі можна було б звести до загострення українсько-польських відносин у царині історичної пам'яті. Педалювання поляками теми Волинської трагедії не могло не викликати реакції з українського боку. Ця реакція є цілком закономірною, досить справедливою і, водночас, малопродуктивною. Нинішній стан українсько-польського діалогу щодо контраверсійних сторінок спільного минулого схожий на суперечку сліпого з глухонімим, де обидва палко доводять свою правоту, але не можуть почути не те, що аргументів, але й позиції протилежної сторони. Отож, можна було б пояснити ситуацію, котра нас цікавить, виключно бажанням українців “перекричати” поляків. Одначе тверезий аналіз окремих сегментів українського інформаційного простору не дозволяє зводити все до одного пояснення.
Нинішній офіційний польський підхід до трагічних сторінок українсько-польських відносин у роки Другої світової полягає у намаганні сконцентруватися на “злочинному” характері українських націоналістичних формувань при одночасному наголошенні не ворожого ставлення до українців у цілому (це добре помітно в тексті скандальної постанови сейму). За таких умов здається дивним те, що активну “оборонну” позицію зайняли ЗМІ та окремі особи, які є дуже далекими від націоналістичних поглядів. Можна було б пояснити такий стан речей патріотичним підйомом і загальнонаціональною легітимізацією образу українського націоналістичного руху минулого. Але окремі “але” не дозволяють цього зробити. Чому захистом іміджу ОУН та УПА перейнялися ЗМІ, котрі орієнтуються на ліво-ліберальну ідеологію і демонструють суперечливий підхід до реалій сьогодення (скажімо, “Громадське”)? І яким чином та ж постанова польського сейму може хвилювати людей, які раніше самі поливали брудом минуле українського націоналістичного руху (яскравий приклад — історик Ярослав Грицак)?
Певна частка антипольських повідомлень є абсолютно щирою реакцією українського національного гонору. Та поза цією часткою легко помітити, як тематика історичної пам'яті експлуатується для того, аби нагнітати в українському суспільстві незадоволення політикою “Права і справедливості” в цілому (при тому, що тема Волині розкручувалася у Польщі задовго до приходу ПіС до влади). Українців хочуть переконати у тому, що польський “поворот праворуч” — це щось апріорі погане. І роблять це люди, надзвичайно далекі від українського націоналізму.
Ще одним доказом того, що коріння антипольських повідомлень криється аж ніяк не у “волинській” проблематиці, є факт появи таких повідомлень ще до прийняття відповідної постанови польського сейму. Яскравий приклад — підтримка українськими ЗМІ польських антиурядових сил (див. з цього приводу мою статтю “Польський Майдан у кривому дзеркалі українського єврооптимізму”). Станом на початок літа цього року антипольських повідомлень було небагато. Але це були перші дзвіночки про готовність українських ЗМІ розгорнути фронт проти польського “повороту праворуч”.
У логіку критики центральноєвропейського “поправішання” вкладається і посилення антиугорських повідомлень. Неважко помітити, що чисельність останніх зросла тоді, коли загострилось міграційне питання і зросла напруженість у відносинах Будапешту і Брюсселю.
Питання про спонтанність чи зрежисованість реакції українських ЗМІ на центральноєвропейські процеси є відкритим. Не є великою таємницею той факт, що ряд впливових українських ЗМІ отримує фінансову допомогу від соросівського Міжнародного фонду “Відродження”. Ідеї та цінності, котрі у світових масштабах просуває Джордж Сорос, є ворожими тим, на які сьогодні орієнтуються офіційні Будапешт і Варшава, і для Сороса це виклик. Отож, припущення, що окремі українські видання висвітлюють теми Польщі та Угорщини відповідно до отриманих від “Відродження” темників, є доволі обґрунтованим.
Водночас не можна ігнорувати іншого важливого факту. В Україні відсутні популярні ЗМІ правого спрямування, а для значного відсотка українських журналістів характерна індоктринація ліберальними та ліво-ліберальними ідеями. Рівень цієї індоктринації не варто переоцінювати. Одначе можемо сказати, що рівень індоктринації і кількість індоктринованих є такими, що дозволяють формувати інформаційні тренди і без централізованих темників.
Якими б благородними фразами не прикривалася значна частина антипольських і антиугорських повідомлень, в кінцевому рахунку вони спрямовані на формування в українському суспільстві непривабливого образу Міжмор'я як геополітичного об'єднання країн Центрально-Східної Європи, спертого на праві світоглядні принципи. Їхньої зворотньою стороною є плекання наївного пробрюссельського єврооптимізму з опертям на ліво-ліберальні ідеї та цінності.
Врахування вище сказаного не означає, що потрібно впадати в крайнощі і вдаватися до якоїсь самоцензури, коли, скажімо, бачимо явний ідіотизм окремих поляків у царині історичної пам'яті. Але не сміємо бути сліпим і безвольним предметом інформаційних маніпуляцій, що мають згубну для України стратегічну проекцію.
