Приклад Великої Британії, щодо спроби встановиити систему розшуку та видачі злочинців після Brexit, ілюструє критичне несприйняття ЄС надійності системи INTERPOL
Нещодавно обговорювали з колегами черговий кейс щодо розшуку Інтерполом, де чоловік протягом певного часу спокійно подорожував з однієї країни в іншу, а по прильоту до України, був затриманий за розшуком Інтерполу ініційованим за запитом Російської Федерації.
Читаємо вимоги червоного циркуляра з індивідуальної картки e-ASF, ніби нічого особливого, все як завжди, застережень щодо обмеження країн не встановлено, розшук з метою екстрадиції, санкція суду наче теж є.
Чому одним країнам можна ігнорувати “red notice”, а іншим ні?
Яка взагалі складається тенденція, скажімо в Європі, щодо сприйняття “red notice”?.
Розмірковуючи над цим питанням, натрапив на цікавий приклад, котрий досить чітко і ясно проілюструє ментальне сприйняття країн ЄС такої організації як Інтерпол та його сповіщень.
Мова йтиме про ситуацію, коли Велика Британія була на порозі славнозвісного Brexit, та приймала рішення як же їм замінити існуючу систему (EAW).
EAW (European Arrest Warrant) в перекладі означає систему Європейського ордера на арешт, який діє в межах країн-членів Європейського союзу.
Після виходу Британії зі складу ЄС вона втрачала доступ до такого інструментарію, що неодмінно потягло б за собою суттєві зволікання в питаннях розшуку та видачі осіб у взаємодії з іншими країнами.
Королівський уряд запропонував вирішення проблеми, а точніше законопроєкт про екстрадицію, згідно якого пропонувалось продублювати існуючу систему Європейського ордера на арешт, замінивши його ”red notice” Інтерполу, однак за умови, що таке червоне сповіщення про розшук, є сертифікованим, тобто випущеним від “довіреної країни” з “надійною системою кримінального правосуддя”. Перелік таких “довірених країн” повинен складатися урядом та в подальшому бути схваленим парламентом.
До цього ж часу країна туманного Альбіону відмовлялася надавати поліції повноваження на арешт на підставі червоного повідомлення INTERPOL. Однією з причин цього є те, що в цю схему входять держави з поганою репутацією, до яких є питання щодо гарантування дотримання прав людини, справедливого правосуддя і таке інше.
Отже, як бачимо європейські країни ставляться до червоних карток з принципом “довіряй, але перевіряй”.
Дилема полягає ще і в тому, що за системи (EAW) все набагато простіше і надійніше з точки зору можливості забезпечення дотримання прав людини та відповідного судового контролю.
Мова йде про те, що не тільки держави в межах ЄС, які видають Європейський ордер на арешт (EAW), є частиною ЄС та мають нести зобов'язання за Європейською конвенцією про права людини, але і орган, що видає (EAW) у цій державі, будь то прокурор чи суд, контролюються не лише їхніми вищими судами, але і Європейським судом.
ІНТЕРПОЛ - це зовсім інша історія. Його діяльність не контролюється жодним внутрішнім чи міжнародним судом, він не зобов’язаний публікувати рішення, які він приймає, і працює в основному таємно у своєму штабі в Ліоні.
Навіть рішення про скасування розшуку, які я отримував по своїх клієнтах надсилаються особі у скороченому (засекреченому) форматі.
Тому, висновок цілком очевидний. Європа може дозволити собі крутити носом від червоних карток Інтерполу, тим більше випущених такими антидемократичними країнами як Росія, а наша держава, як справжній “взірець” міжнародної організації, гарантує міжнародній спільноті затримати всіх без винятку.
Прикладом чого є спільна Інструкція МВС, ДПСУ № 505 від 14.06.2016 року за якою наші прикордонники діють по принципу "затримати, не можна відпустити". Ця інструкція не передбачає жодних виняток із правил. Будь-який натяк на розшук - вдягай кайданки.
Гадаю, що в цьому контексті варто напрацювати законодавчі шляхи вирішення, хоча б щодо мінімальної фільтрації таких розшуків ще на стадії прикордонного контролю, тим більше, що проблематики від існуючого стану речей досить багато.
