Відсутність доходу як підстава для звільнення від сплати судового збору: судова практика

У статті проаналізовано постанову Верховного Суду щодо звільнення від сплати судового збору через відсутність доходу.

У сучасних умовах забезпечення права на судовий розгляд нерозривно пов’язане з фінансовою можливістю особи звернутись до суду. Однією з таких фінансових передумов є обов’язок сплатити судовий збір. Водночас важливим є дотримання балансу між правом держави регулювати доступ до правосуддя і необхідністю не допустити порушення суті цього права. 

Уявіть собі ситуацію: людина прагне захистити свої права в суді, але навіть подання касаційної скарги виявляється непосильним — просто тому, що немає коштів заплатити судовий збір. Це не сюжет із підручника з права, а реальність українського правосуддя. Та водночас — це і приклад того, як суд може стати на бік слабшого.

Що сталося?

Позивач звернувся до суду з вимогою визнати договір дарування удаваним правочином. Програвши справу в першій та апеляційній інстанціях, він подав касаційну скаргу. Проте виникла нова проблема — судовий збір у розмірі 1280 грн. Сплатити його було нічим: чоловік не мав доходу з початку 2018 року.

Позивач подав до Верховного Суду дві довідки з податкової, які підтверджували: з 1 кварталу 2018 року до 1 кварталу 2019 року — жодної копійки доходу. На підставі цих документів він попросив звільнити його від сплати судового збору.

Що вирішив Верховний Суд? (Ухвала від 02.08.2019 року у справі №761/12145/17)

Вирішуючи питання про звільнення позивача від сплати судового збору, Верховний Суд виходив із того, що у своїй практиці Європейський суд зазначав, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.  Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. 

Згідно з частинами першою та третьою статтею 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. 

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі якщо розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік.

Частиною другої цієї статті передбачено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі», сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету, суд дійшов висновку, що наявні підстави для звільнення позивача від сплати судового збору за подання касаційної скарги на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року.

Таким чином, Верховний Суд ще раз підтвердив: обов’язковість сплати судового збору не повинна перекреслювати право кожної особи на справедливий суд.

У таких випадках завдання суду — гарантувати, щоб доступ до правосуддя залишався відкритим для кожного, незалежно від матеріального становища.