Право постійного землекористувача надавати земельну ділянку в оренду третій особі

Право постійного землекористувача надавати земельну ділянку в користування (оренду) третій особі - відступ від висновків Верховного Суду

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/20/23 (ЄДРСРУ № 116382490) досліджував питання щодо права постійного землекористувача надавати земельну ділянку в користування (оренду).

Спочатку слід вказати, що виходячи зі змісту положень ст. 93, 124 ЗК України та ст. 4 Закону України "Про оренду землі", орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи або особи, які використовують земельні ділянки на праві емфітевзису. Зокрема, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 зазначеного Кодексу та, за загальним правилом, за результатами проведення земельних торгів.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч. 1 ст. 92 ЗК України).

Обсяг прав землекористувачів визначено в ст. 95 ЗК України, якою передбачено, зокрема право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію тощо.

(!!!) Державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій" (постанова Верховного суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17).

Аналогічний висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21).

Положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу право розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, у тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій (постанова Верховного суду від 21.03.2023 у справі № 917/1550/21).

Відповідно до частини другої статті 92 Земельного кодексу України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації;

в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;

г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", та акціонерне товариство, утворене відповідно до Закону України "Про акціонерне товариство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом";

ґ) заклади освіти незалежно від форми власності;

д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку;

е) оператор газотранспортної системи, оператор газосховища та оператор системи передачі;

є) господарські товариства в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності";

ж) акціонерне товариство "Національна суспільна телерадіокомпанія України", утворене відповідно до Закону України "Про суспільні медіа України".

Колегія суддів звертає увагу на те, що до цього переліку входять, зокрема, недержавні суб`єкти (громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; релігійні організації; приватні заклади освіти; співвласники багатоквартирного будинку). Крім того, існують недержавні юридичні особи, не наведені в цьому переліку (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю), яким земельні ділянки належать на праві постійного користування внаслідок універсального правонаступництва. Більше того, державні та комунальні підприємства є самостійними суб`єктами права і мають власні права та інтереси.

Всі ці суб`єкти права постійного користування не зацікавлені в переданні належних їм земельних ділянок у користування іншим особам власниками земельних ділянок (державою чи територіальними громадами), оскільки в такому разі суб`єкти права постійного користування не отримують для себе вигоди від такого передання. Уявлення про те, що суб`єкти права постійного користування не вправі самостійно передати належні їм земельні ділянки в користування іншим особам призводить або до неефективного використання землі, або до пошуку шляхів приховання передання землі в користування, зокрема через укладення удаваних договорів.

(!!!) Статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування, але і не встановлено відповідної заборони. Тому зазначені норми підлягають належному тлумаченню.

Відповідно до частини п`ятої статті 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Отже, якщо земельна ділянка належить особі на праві постійного користування, то держава чи територіальна громада (в особі відповідних органів) не вправі надавати земельну ділянку в користування іншій особі до припинення права постійного користування.

При цьому і постійний користувач не вправі встановлювати речові права на земельні ділянки, оскільки речові права обмежують право власності власника земельної ділянки (держави, територіальної громади). Тому Верховний суд вважає неправомірним встановлення речових прав інших осіб постійним користувачем.

(!!!) Водночас законодавство не забороняє постійному користувачу дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою (але не надавати речове право на неї) іншій особі, якщо таке користування не суперечить змісту права постійного користування. Такий висновок випливає із системного тлумачення закону.

Так, хоча у статті 95 Земельного кодексу України не згадується окремо таке право користувача, але пункт "а" частини першої цієї статті передбачає право землекористувача самостійно господарювати на землі, що передбачає і укладення зобов`язальних договорів, спрямованих на ефективне використання земельної ділянки. Пунктом "ґ" цієї частини передбачено право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди, що може бути неможливим без надання будівельній організації дозволу на тимчасове користування будівельним майданчиком на земельній ділянці. Частина перша статті 97 Земельного кодексу України згадує можливість землекористувачів дозволяти використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт; стаття 97-1 Земельного кодексу України встановлює, що дозволяється використовувати земельну ділянку на підставі угоди про проведення розвідувальних та видобувних робіт, що укладається із власником землі та/або за погодженням із землекористувачем; відповідно до статті 18 Лісового кодексу України постійний користувач землями лісогосподарського призначення може дозволяти "короткострокове тимчасове користування лісами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб, передбачених цим Кодексом".

Такі приклади слід вважати окремими проявами не забороненого законом права землекористувача дозволяти користування на підставі зобов`язального договору. Користувач в цьому разі не передає більше прав, ніж є у нього - він діє в межах наявної у нього правомочності користування земельною ділянкою.

Таке розуміння закону відповідає і інтересам обороту, і принципам раціонального землекористування (статті 4, 5 Земельного кодексу України). Натомість за іншого розуміння виходив би явно нерозумний результат, оскільки право дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою з метою ефективного використання властивостей земельної ділянки не належало би нікому.

Зазначене розуміння закону узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20).

При цьому зобов`язальне право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації, оскільки така реєстрація перетворила би його на речове право. Так, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19) сформулювала висновки про те, що оскільки зареєстроване право оренди землі є речовим правом, то і способи захисту такого права можуть бути такими, що притаманні речовим правам; у відносинах оренди визнається право орендаря на абсолютний захист від порушення його права на орендоване майно третіми особами; на збереження сили договору оренди при переході права власності на орендоване майно до іншої особи (право слідування).

У зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду також сформульовані висновки про те, що тимчасове володіння нерухомими речами може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації такого права на це майно у встановленому порядку, тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право тимчасового володіння, визнається тимчасовим фактичним володільцем нерухомого майна та його користувачем протягом строку дії договору оренди; тимчасовим володільцем земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право оренди землі.

При цьому Велика Палата Верховного Суду (постанова від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц) сформулювала висновок, що, ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Цей висновок, що відображає концепцію книжкового володіння нерухомістю за принципом реєстраційного підтвердження володіння, неодноразово підтверджувався в подальших постановах Великої Палати Верховного Суду (див. наприклад, постанову від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).

Отже, специфіка книжкового володіння полягає, серед іншого, в тому, що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав. Зокрема, якщо зареєстровані право власності і право оренди нерухомого майна, то і особа, зареєстрована як власник, і особа, зареєстрована як орендар, визнаються фактичними володільцями нерухомої речі щодо права власності і права оренди відповідно (постанова Верховного Суду від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22).

Водночас якщо особі за договором наданий дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою, тобто така особа набула зобов`язальне право тимчасового користування, то ця особа не є володільцем земельної ділянки, оскільки зобов`язальне право тимчасового користування нерухомим майном не підлягає державній реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Частиною першою статті 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Зазначені законодавчі положення передбачають передання предмета оренди не тільки у користування, а й у володіння користувачу.

Водночас відповідно до частини першої статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Такий договір може бути сконструйований за зразком договору оренди землі, але виключати володіння земельною ділянкою тимчасовим володільцем (а відтак, і виключати державну реєстрацію права користування). До такого зобов`язального договору тимчасового користування земельною ділянкою можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про оренду землі, тобто тією мірою, якою вони відповідають суті правовідносин.

Наприклад, не підлягають застосуванню правила про ідентифікацію в договорі об`єкта користування обов`язковою вказівкою на кадастровий номер та площу земельної ділянки (як це передбачено у частині першій статті 15 Закону України "Про оренду землі"), якщо, виходячи із суті правовідносин, земельна ділянка або її частина (якій кадастровий номер взагалі не може бути присвоєний) може бути ідентифікована іншим чином з точністю, достатньою для цілей договору, оскільки зобов`язальне право користування нерухомим майном не підлягає державній реєстрації (потребами якої і зумовлена вимога про зазначення кадастрового номера).

Таким чином, постійний користувач земельної ділянки вправі укласти договір, за яким він надає зобов`язальне право тимчасового користування земельною ділянкою або її частиною без надання користувачу речового права, якщо таке тимчасове користування не суперечить змісту права постійного користування. Таке зобов`язальне право, встановлене договором між постійним і тимчасовим користувачами, не зв`язує власника земельної ділянки і не обмежує його право власності.

ВИСНОВОК: Отже, власник або постійний користувач земельної ділянки не позбавлений права укласти договір, за яким лише надає контрагенту дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою або її частиною, але не надає її у володіння контрагенту.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі судової колегії палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21), пункти 74, 76, щодо того, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права надання її в тимчасове користування.