На Банковій відмовляються навіть від підняття кримського питання на дипломатичному рівні (хоч відповідні пропозиції озвучуються іншими державами, зокрема Польщею). Що вже говорити про інформаційну обробку кримського населення чи елементарну диверсійну робо
Збігаючись у часі, третя річниця окупації Криму і сторіччя Української революції змушують задуматися над історичними паралелями.
У 1917-1920 роках українське державотворення стало жертвою соціал-демократичного доктринерства. Ця риса тодішнього політичного проводу позначилася і на підході до кримського питання. В червні 1918 року Дмитро Донцов записав у своєму нотатнику: “Справа Криму знов актуалізується. В Міністерстві Закордонних Справ пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму як інтегральної частини української держави. Надумалися! Коли я вперше, прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них — повинен був Крим мати право самоозначення. А коли б, виконуючи це право, він віддав би весь півострів, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями, в руки якоїсь ворожої нам держави, — тим гірше для нас. Демократичні засади святі! Віват юстіція, переат Україна!”
Володіння Кримом було надзвичайно важливим для Києва. Без нього українська держава не лише втрачала військовий і економічний потенціал, але й дозволяла ворогові вхопити себе за горло. “Належність Криму до України є conditio sine qua non української незалежності” — категорично твердив Донцов у одному з аналітичних матеріалів, і з ним важко не погодитися.
Попри цю важливість, делегація УНР під час Берестейських переговорів відмовилася піднімати питання українських прав на Крим, мотивуючи власну позицію ідеологічною маячнею, про яку згадував Донцов. Коли полковник Петро Болбочан правом сили заявив про українську приналежність Криму, політики проявили імпотентність.
Нині ситуація подібна. На Банковій відмовляються навіть від підняття кримського питання на дипломатичному рівні (хоч відповідні пропозиції озвучуються іншими державами, зокрема Польщею). Що вже говорити про інформаційну обробку кримського населення чи елементарну диверсійну роботу. А за умов, коли немає чіткої і зрозумілої позиції офіційного Києва, беруть слово такі “стратеги” як Пінчук або Артеменко. І братимуть далі, бо позиція Банкової цьому сприяє.
Між тим, Крим і далі лишається надзвичайно важливим для України. І йдеться не лише про його геостратегічне значення. Українське слово “держава” чудово передає суть держави як явища. Воно походить від слова “держати”. Держава — це щось вище за територію і її населення. Це згусток авторитету і панування. Саме державництва у такому сенсі бракувало соціал-демократичним доктринерам. Нинішній владі цього державництва бракує по інших причинах: для їхньої торгашеської ментальності Україна — це всього лиш ринок, територія наживи, а не те, що покликане до панування.
Крим сьогодні є тестом на українську державність. І поки що немає підстав бачити у нинішній владі тих, хто успішно складе цей тест. Його зможуть скласти лиш ті, хто готовий піти стопами Болбочана та його вояків.
