Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
28.01.2020 17:39

Суспільство довіри: мрія чи реальність для українців?

Освітній експерт, андрагог

Створювати суспільство довіри у нас сьогодні - це така ж фантастика, як і думати про Україну без корупції.

Створювати суспільство довіри у нас сьогодні - це така ж фантастика, як і думати про Україну без корупції.

Але якщо про це не думати, не будувати намірів-фантазій, не робити маленьких кроків у цьому напрямку, то нам ніколи не жити у суспільстві здорових щасливих людей. Ні нам, ні дітям нашим, ні їх дітям.

Так що ж таке - довіра? Чи потрібна насправді вона суспільству? Спочатку заглянемо в етимологію цього слова.

У західній Європі латинське crēdō - довірити означало передати своє душу-тіло комусь, хто взамін гарантує щастя.

На півдні Європи культивувалося розуміння поняття довіри як відданості, підпорядкованості.

У германському ареалі в довіру почало перероджуватися поняття твердості, стійкості з іншим аспектом цієї відданості —  вірності, незрадливості, надійності, що паралельно розділилося на два розгалуження: в одному воно дало німецьке treu та англійське true "вірний" з розвитком до truth "правда", а в іншому — анг. trust та нім. vertrauen (буквально: у-вірити, по-вірити) — "довіра".

Етимологічний словник української мови відсилає нас до індоєвропейського «варатра» (мотузка, канат, линва). Тобто початково, «віра» - це те, що пов’язує з надприроднім, богами, Богом, Вищим Розумом.

ДОВІРА. В цьому слові ДО ніби вказує на довершеність дії (ДОїхати, ДОробити, ДОставити, ДОвірити) і разом з тим відчувається якийсь проміжний стан у ланцюжку: "не вірю" — через "недовіряю" — до "довіряю" — і аж потім: "вірю".

Довіра базується на впевненості, а ця впевненість може мати різну природу: як віру, безумовне сприйняття, яке не потребує раціонального виправдання, так і певність, доведене досвідом чи теоретизуванням вивідне (доказове) обґрунтування.

….

Багато з нас виросли в країні, де, як говорила одна моя знайома, «тобі ніколи не відомо, хто слухає». Для покоління Х (не говорячи про бебі бумерів) велика кількість підозр вважається здоровою. Наші діти, міленіали і наступне за ними покоління, ростуть вже за інших умов і в інших суспільствах. Так, один з моїх колишніх студентів, який за програмами обміну студентами ще у 2000-х почав їздити спочатку в Англію на полуничні поля, потім у Данію, там і зупинився вже на 11 років. І однією з визначальних причин його вибору стало саме те, що від відчув, як у датчан на ментальному рівні закладена довіра до тих, хто навколо. Спочатку його вражало, що здається (!) ніхто не контролює, як і скільки ти платиш податки. Але ніхто не ухиляється від них. Бо всім видно, куди вони йдуть - для громади. Суспільство високої довіри і щасливих людей.

Низька довіра – це суспільство (яке мій студент покинув), де ви не матимете сенсу платити податки чи сортувати/переробляти сміття, ви сумніваєтеся або ж напевно знаєте, що ваш сусід цього не робить; де ви наймаєте свого двоюрідного брата чи зятя, щоб працював на вас, а не незнайомця, який, можливо, був би набагато кращим у роботі.

Робочі стосунки, бізнес-партнерство в українських реаліях часто демонструють присутність упередженості і недовіри.

Принаймні, з мого досвіду взаємодії з  лідерами і їх командами малого та середнього бізнесу, випливають  саме такі приклади.

• Бізнесу близько 10 років. Об'єми продажу виросли в рази, з окремих позицій - у десятки разів. Власник бізнесу не може/не хоче/боїться "віддати своїх клієнтів" найнятим менеджерам з продажу для супроводу співпраці і продовжує "вести" їх сам. При цьому він "днює і ночує" на роботі, постійно забитий рутиною, поточкою, а особистий кабінет став колл-центром, де дзвонить все, що сьогодні може дзвонити. Думати про стратегію розвитку бізнесу у нього бракує і сили, і часу.

• Вчити найнятий персонал страшно, адже "ми їм довірили всі бази наших клієнтів, які ми роками збирали. Вчити - значить ростити собі сильних конкурентів, які можуть потім забрати наші бази і почати свою справу".

• Віддати на аутсорс підбір персоналу - це ризик. Хто знає, хто там з вулиці прийде. А якщо це буде "засланий козачок"? Краще брата/кума/зятя/свата/сина/тещі - він хоч і не знає справи толком, і освіта в нього зовсім не за  нашим профілем, і лінивий він, і домовлятися не вміє, та він же "свій", підучимо, якось справиться.

• А якщо ж уже якась птиця в "наше бізнес-сімейне-гніздо" залетить, то її так "проскринять", що без уваги не лишиться жодний коментар  fb чи блог в instagram.

В цьому місці може бути ще кілька десятків булітів, які ілюструватимуть відсутність чи низький рівень довіри між власником бізнесу і найманим персоналом чи між бізнес-партнерами.

Така ж сама історія і з державними інституціями. За формальними публічними конкурсами в органи влади у нас потрапляють ті, «хто потрібен», «свої»; «чужі» та професіонали туди потрапляють рідко. А якщо це відбувається, система їх або швидко викидає, або змушує жити за законами владної зграї.

Про довіру до ЗМІ сьогодні написано сотні сторінок. Ера «пост-правди» - термін, що з’явився не так давно, досить влучно характеризує стан довіри до медіа у нашому суспільстві.

Ми живемо у час кризи довіри. Довірливі стосунки важливі завжди, були важливі у будь-яких стосунках, сьогодні їх цінність ще більше зросла. Насправді, рівень довіри – між близькими людьми, між співробітниками, колегами, із клієнтами, партнерами – залишається визначальним фактором життєвого успіху.

Ще в минулому столітті Чарльз Х. Грін створив модель довіри, яка складається з чотирьох компонентів: ДОСТОВІРНІСТЬ, НАДІЙНІСТЬ, ІНТИМНІСТЬ, САМООРІЄНТАЦІЯ

Саме ці компоненти формують коефіцієнт довіри, подібно до IQ чи EQ.

Достовірність стосується того, що ми говоримо. «Він сказав, що цей препарат найефективніший у лікуванні».

Надійність стосується наших дій. «Вона пообіцяла завершити розробку ескізу до початку березня, на неї можна покластися, вона ніколи не порушувала визначених термінів».

Інтимність передбачає безпеку, яку ми відчуваємо, довіряючи комусь щось. Ми можемо сказати: «Я можу йому розказати, поділитися цим, я знаю, це нікуди не піде, це залишиться між нами».

Самоорієнтація – це про фокус на людині; чи на собі я зосереджена (ий) в першу чергу, чи на іншій людині? Ми відчуваємо: «Він зосереджений на своїй вигоді від партнерства, він абсолютно не турбується про врахування мого інтересу, він зовсім не звертає на це уваги. Як я можу йому довіряти?»

Так ось, у формулі Гріна достовірність, надійність, інтимність, додані між собою, стоять, у чисельнику; а в знаменнику – самоорієнтація – і чим вона більша, тим, зрозуміло, буде нижчим коефіцієнт довіри.

Навряд хтось із нас, хто це читає, буде шукати цифрові відповідники для елементів формули. Та цей інструмент Гріна дає нам чітке розуміння того, від чого залежить ступінь довіри. 

Самоорієнтація є найважливішим складником довіри.

Це все про нас, про людей. І байдуже, чи це родинні стосунки, дружні чи бізнесові. Людина і її самоорієнтація – визначальний фактор. Навіть, коли мова йде про організацію, підприємство, установу – будь-яку інституцію. Її представляють люди. І довіра/недовіра формується до тих, хто представляє інституцію. 

Власне, тут варто згадати ще один термін - соціальний капітал – це, по суті, якість та кількість членів нашої мережі. Щоб підвищити рівень довіри, нам потрібно, по-перше, краще пізнати одне одного; по-друге, нам потрібно навчитися сприймати свою різність, усвідомлювати власну упередженість і суб’єктивність та пам’ятати про рівень самоорієнтації. На особистому рівні слід розібратися: який наш рівень орієнтації на себе і як він впливає на рішення, які ми приймаємо; співпрацю, яку обираємо; друзів, з якими ми товаришуємо.

Зрештою, це і є соціальна довіра – той глибокий показник здоров’я суспільства та нашої економіки, до підвищення рівня якого нам варто рухатися. Суспільства нашої мрії, - де люди довіряють одне одному; суспільства, громадяни якого є здоровими, заможними і щасливими.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи