Мирова угода: перемога чи поразка?

При виникненні пороблених ситуацій завжди виникає бажання вирішити їх найбільш швидким та найменш складним способом. Коли спір вже потрапив до судового провадження, одним з таких способів є укладання мирової угоди.

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України, сторони судового процесу мають право укласти мирову угоду. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

Даним способом урегулювання спору вирішив скористатися і автор даної статті. В провадженні господарського суду знаходилась справа про стягнення боргу за поставлений товар, в якій автор представляв інтереси позивача.

У зв’язку з тим, що документи, по яким здійснювалась поставка, мали певні недоліки, які могли негативно вплинути на рішення суду, а також враховуюче те, що відповідач недобросовісно користуючись своїми процесуальними правами намагався затягнути судовий процес, було вирішено спробувати знайти компроміс. Таким компромісом стало укладання мирової угоди відповідно до якої відповідач визнавав свій борг в повному об’ємі, а позивач надавав відповідачу певну відстрочку виплати цього боргу.

На перший погляд при укладанні такої угоди виграють всі сторони судового процесу. Позивач отримує угоду, затверджену судом, в якій борг визнається безумовно. Відповідач отримує оговорений графік з відстрочкою виплати боргу. Суддя, в свою чергу, звільняється від обов’язку вирішувати справу по суті та виносити відповідне рішення, а також зникає ймовірність скасування цього рішення апеляційною та касаційною інстанцією.

Але, нажаль, на практиці склалася зовсім інша ситуація. Після настання граничних строків виконання мирової угоди, відповідач борг не сплатив,  на письмові та усні вимоги позивача не відповідав. У зв’язку з цим виникло питання про примусове виконання мировою угоди. Першої логічної дією в цій ситуації було б подання даної мирової угоди та ухвали про її затвердження на примусове виконання до державної виконавчої служби.

Проте, ухвала про затвердження мирової угоди свідчить лише про затвердження мирової угоди на певних умовах та про припинення провадження у справі, але не містить у своєму змісті вимоги про вчинення певних виконавчих дій, які в силу Закону України № 606 від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню. 

Відповідно до останнього абзацу пп. 3.9.6 Роз'яснень ВАСУ № 02-5/289 від 18.09.1997 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України», наказ господарського суду про примусове виконання мирової угоди не може бути видано, оскільки провадження зі справи припинено.

У разі ж ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди:

- якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», то вона є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою;

- якщо ж ухвала суду про затвердження мирової угоди не містить усіх даних, зазначених у ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

Однією із вимог до виконавчого документу, яка зазначена в ЗУ «Про виконавче провадження», є строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Але ухвала про затвердження мирової угоди, як правило, не містить строку пред'явлення даної ухвали до виконання, а тому відповідно до вимог ЗУ «Про виконавче провадження» не є виконавчим документом.

Тому, приходимо до висновку, що заінтересована сторона у цьому разі повинна звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. На підставі рішення суду в такій справі кредитор отримує наказ господарського суду на його виконання, який визнається виконавчим документом і підлягає примусовому виконанню Державною виконавчою службою.

Але тут також виникає певна проблема. В разі прийняття судом рішення про спонукання до виконання мирової угоди, в її резолютивній частині буде вказано саме зобов’язання боржника виконати умови мирової угоди. При направлені наказу по даному рішенню в державну виконавчу службу, державний виконавець буде мати право лише зобов’язати боржника вчинити певні дії, а саме виконати умови мирової угоди.

На практиці це означає, що при невиконанні зазначених вимог державного виконавця, останній буде мати право накласти на боржника лише штрафні санкції. При зобов’язанні вчинити певні дії державний виконавець не має право накласти арешт на грошові кошти та майно боржника.

Так відповідно до ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» державний виконавець  має право накласти арешт на грошові кошти та майно боржника у розмірі суми стягнення. А в нашому випадку в наказі про примусове виконання мирової угоди сума стягнення судом не вказується.

Передивляючись судову практику з зазначеного питання, автор знайшов судові справи в яких позивачі просили суд не зобов’язати відповідача виконати умови мирової угоди, а стягнути грошові кошти по мировій угоді. Враховуючи те, що такий спосіб захисту прав законодавством не заборонений, суди в своїй більшості виносили позитивні рішення з цього питання.

З метою уникнення ускладнень при реалізації судового рішення було вирішено подати позов саме про стягнення грошових коштів по мировій угоді. Але нажаль суд постановив відмовити позивачу у задоволенні таких позовних вимог. Обґрунтування такої відмови було дещо дивне. Суд вказав, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано доказів подання на виконання ухвали про затвердження мирової угоди до виконавчої служби.

Позивач в судовому засіданні неодноразово наголошував на тому, що ухвала про затвердження мирової угоди не є виконавчим документом, оскільки не відповідає вимогам ЗУ «Про виконавче провадження», а тому звертатися до виконавчої служби не має сенсу.

Також позивач наводив численну судову практику в якій суди підтримували позицію виконавчої служби та вважали правомірною відмову у відкритті виконавчого провадження на зазначених підставах.

Дивно також те, що суд навіть не поцікавився у відповідача чи виконав він умови мирової угоди. Позивач зі свого боку надав суду виписку з банківської установи про відсутність надходжень будь-яких грошових коштів від відповідача. Але суд чомусь взагалі не розглядав питання виконання мирової угоди та зосередився на питанні чому позивач не звернувся до виконавчої служби з ухвалою, яка не є виконавчим документом.

Не погоджуючись із даним рішенням суду позивачем було подано апеляційну скаргу. Але суд апеляційної інстанції також не взяв до уваги наведені аргументи апелянта та відмовив йому у задоволенні скарги.

З цього приводу варто зазначити, що досить часто суди чомусь захищають саме боржників, відмовляючи при цьому в захисті своїх порушених прав кредитору на основі надуманих формальних підстав, хоча в нашому випадку боржник взагалі ігнорував всі ухвали та засідання суду.

Враховуючи таку мотивацію судових рішень було вирішено подати ухвалу про затвердження мирової угоди на виконання до виконавчої служби. Але, як і очікувалось, державна виконавча служба відмовила стягувачу у відкритті виконавчого провадження на тій підставі, що ухвала не відповідає вимогам встановленим для виконавчих документів, вказаних у ЗУ «Про виконавче провадження».

З моменту укладання мирової угоди пройшло вже більше року, але внаслідок неврегульованості законодавства щодо примусового виконання мирової угоди та різних думок суддів та інших державних органів щодо одного і того ж питання, стягувач до сьогоднішнього дня не може захисти свої права належним чином.

Як вже зазначалося вище, інститут укладання мирової угоди направлений на швидке та найменш ускладнене врегулювання спірних відносин. Але, нажаль, на практиці складається ситуація при якій цей інститут діє з точністю навпаки.