Мутна вода мутного уряду

Хай там як російська пропаганда не розповідала, але Хрущов примусив Україну прийняти у 1954 році до свого складу Кримську область.

Як дитину з багатодітної і дуже бідної сім’ї, яку нові батьки накормили, відмили, дали освіту і, навіть, придбали квартиру вручивши з ордер у вигляді Автономної республіки.

Одна з перших заяв нового прем’єр-міністра Дениса Шмигаля стосувалась відновлення подачі води до окупованого Криму. Дослівно, переповідаючи тези прокремлівських пропагандистів, він сказав наступне: «Питання подавання води в окупований Крим – це не питання торгівлі… це питання гуманітарної відповідальності перед людьми, які живуть в Криму… Там живуть українці, ми не перекриємо воду  для українців». В цих словах прекрасно все. І турбота про українців, і стратегічне мислення, і, навіть, визнання окупації. Тільки якось мутно це все.

Так склалось історично, що Крим отримував воду з України. Навіть, те, що Крим потрапив до складу УРСР була винна вода, а справедливіше сказати її відсутність в Криму. Потреба в дніпровській воді була зрозуміла і в період імперії, коли директор Нікітського ботанічного саду Християн Стевен ще у 1846 році пропонував будівництво каналу, і за радянських часів, коли півострів був у складі Російської радянської республіки. І тільки за перебування Криму в складі України кримці отримали дніпровську воду.

Історія розповідає, що вже за 7 років з моменту приєднання Кримської області Україна побудувала Північно-Кримський канал протяжністю понад 400 км, який постачав дніпровську воду з Каховського водосховища. Північно-Кримський канал вирішив значну частину проблем із постачанням води і за даними статистики збільшив економіку області у двічі, перетворивши регіон в значного агровиробника Радянського Союзу.

Після анексії Криму в травні 2014 року Україна остаточно перекрила подачу води на Кримський півострів. Фактично перекриття подачі води зупинило можливість ведення сільського господарства в Північному Криму. Адже використання материкової води використовувалось в зрошувальній системі, міжгосподарських каналах та трубопроводах, загальна протяжність якої складала 11 тис км.

Незаконна влада анексованого Криму вже зіткнулась із проблемою постачання води. І мова зараз йде не про сільське господарство, а про здатність забезпечити потреби економіки, військових баз та населення водою. Проблема водопостачання вже сталась росіянам в кругленькі сотні мільйонів рублів, загалом на вирішення проблеми мінімального постачання води в крани планують виділити 30 млрд рублів.
Існують і більш дороги проекти освоєння коштів. Наприклад, будівництво систем опріснення морської води для Криму, за оцінками експертів коштуватиме близько 350 млрд рублів.

І ці затрати для окупантів зростатимуть із кожним роком. А тому, питання забезпечення анексованого Криму водою найлегше вирішити шляхом відновлення роботи Північно-Кримського каналу. В Росії навіть розглядають силовий варіант знищення побудованої дамби, що перекриває доступ води до Криму.

В цьому контексті, відновлення роботи Північно-Кримського каналу є важливим елементом тиску України на окупанта і має залишатись стратегічним елементом нашої політики на рівні із міжнародним тиском на Росію та підтримкою проукраїнських сил в Криму.

18 березня мають відбутись парламентські слухання щодо плану деокупації Криму. Якщо це звичайно входить у плани влади. А тому, ця тема буде максимально політизуватись. Від влади не тільки голова уряду відзначився в цьому сенсі. Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія відзначився тим, що припустив можливість відновлення постачання води до Криму, якщо росіяни будуть згодні відвести війська на Донбасі. Заради справедливості треба сказати, що і прем’єр Шмигаль, і депутат Арахамія одразу після своїх заяв відмовились від цих геніальних ідей. Але чи відмовились?

В той же час співголова ОПЗЖ Віктор Медведчук  пропонує продавати воду росіянам, підкреслюючи не тільки економічний зиск, а й необхідність функціонування каналу до Криму й потребами Херсонської області. Але ж український парламентар, якщо він український мав би підняти питання забезпечення Херсонської області не граючи на задоволення потреб агресора. Та й взагалі риторика прихильників подачі води до Криму зводиться турботою про українських громадян на окупованих територіях.

От тільки про цих людей політики згадують як про туалетний папір за певних всім відомих обставин. Інакше як можна пояснити, що країна живе без повноцінної стратегії повернення територій, бачення ставлення держави до українських громадян в окупації? Питання риторичне.

До речі, у Херсонській області є іще одна проблема національного масштабу. І вона називається завод Кримський титан, який належить Дмитру Фірташу. Він розташований на окупованій території в м. Армянськ і має стратегічний характер. Його функціонування взагалі цікава історія. Цей завод виготовляє двоокис титану, сировина для якого є на території України, але офіційно з нашого боку сировина – ільменіт, який видобувають на Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті у Житомирській області продається до Туреччини, а вже звідти єдиному її споживачу Кримському титану. Технологічно завод споживає велику кількість води. І ця вода постачається з української території. В Херсонській області безпосередньо на адміністративній лінії пробурено більше 12 свердловин, які качають воду з Херсонського підземного «Озера».  

Але в будь якому разі Україні варто рівнятись на позицію Меджлісу, як єдиного законно обраного представницького органу на території Автономної республіки Крим до окупації. Лідер кримсько-татарського народу Мустафа Джемілев  висловив однозначну позицію щодо постачання води: «Ми будемо подавати воду обов’язково, але після тільки після звільнення Криму від окупантів».

Українська влада, яка спекулює на проблемах українців в окупації виглядає щонайменше дивно, якщо не назвати цю поведінку злочинною. Замість того, аби наполегливо привертати увагу і суспільства, і міжнародної спільноти до фактів порушення прав людини на анексованій території очільники держави намагаються знайти дивні з усіх боків шляхи умиротворення агресора, який продовжує свою політику знищення української держави. Отже необхідно не дати владі наробити помилок і хоча б зберегти ті позиції, які дозволяли нам давати опір російський агресії до сьогодні.