Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
10.09.2019 18:34

Ринок землі: головне не помилитись

Політтехнолог, експерт Українського Центру суспільного розвитку

Земельне питання завжди було гострим. Впродовж світової історії його вирішення спричиняло різноманітні війни, революції та повстання.

Звісно в ХХІ сторіччі країна має впровадити ринок землі та визначити правила гри в земельних питаннях, які б влаштували українців. Але владі треба пам’ятати, що земля – це не тільки про економіку.

Реформи: мільйони жертв, революції та неефективність

Впродовж ХХ століття Україна пережила кілька реформ в аграрному секторі.

Першою стала столипінська реформа у 1906 році, в часи коли Україна знаходилась в складі Російської імперії. Її суть полягала в тому, що руйнувався общинна система обробітку землі та можливістю селянам отримати власний наділ. Говорячи сучасною мовою реформа просувала ідею фермерства та правом селян мати приватну землю. До речі, успішною ця реформа стала лише на території українських губерній.

Наступною спробую реформувати аграрні відносини став жовтневий переворот, який творився, в тому числі, і на гаслі «землю-селянам». Суть її полягала в знищенні приватної власності, шляхом експропріації та впровадженню колективної системи господарювання. Тільки на території України в довоєнний час це викликало понад 25 тисяч селянських повстань, масові знищення та репресії. Кульмінацією цієї земельної реформи став голодомор 1932-1933 років. Система колгоспів та радгоспів, яка впродовж всієї своєї історії, виявилась неефективною та антинародною за фактом. Радянська економічна модель на селі зупинила економічний розвиток, що в решті призвело до закупок збіжжя закордоном та сталий дефіцит продуктів харчування в одній з найбільших країн світу за площами ріллі та пасовиськ.

Третя реформа, яку пережила Україна в ХХ сторіччі, розпочалась зі здобуттям незалежності. Всі 90-ті роки спостерігалось повільне та болісне вмирання колгоспної системи та втрати позицій сільгоспвиробників як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Натомість, керманичи не могли запропонувати притомної моделі аграрного сектору. З 2001 року у сфері земельних відносин був накладений мораторій, який і досі визначає земельні відносини в країні.

За цей період було чимало спроб впровадити хоч якусь систему ринкових відносин в цій сфері.

Загальнонаціональна дискусія щодо впровадження ринку землі пройшла кілька етапів: від абсолютного несприйняття продажу землі до пошуку моделей впровадження ринку. Епоха мораторію – це період створення великих агрохолдингів та фермерських господарств. Понад 7 млн українців отримали право на приватизацію понад 28 млн земельних паїв. Більшість землі потрапила в короткострокову та довгострокову оренду.

Востаннє спробу впровадити ринок землі робила Верховна рада VІІІ скликання. Всі ми пам’ятаємо ролики, в яких маніпулятивно перелічувались найвідсталіші країни світу, де відсутній ринок землі. Лякало суспільство і те, що його активно лобіювали депутати Верховної Ради, які були тісно пов’язані із агрохолдингами та й вимога МВФ впровадити ринок не викликала оптимізму. Адже в нашій країні,за традицією, саме під гаслом: «мусимо, бо вимагає МВФ», провертались найбільш болючі та нікчемні речі для суспільства. 

Чому чужий досвід варто вивчати? 

Тим, хто говорить, що нема чого придумувати власний велосипед у впровадженні ринку землі лукавлять, або не обізнані в цьому питанні. Єдиної моделі, що працює в світі не існує. Навіть в США в різних штатах різні моделі: від вільного продажу до повної заборони торгівлі землею. В Канаді,одному з світових лідерів виробництва сільськогосподарської продукції, лише близько 10% земельних ресурсів перебувають в приватному володінні, решта контролюється державою. Земельний обіг відбувається лише на відкритих аукціонах і фермер не може продати її іншому фермеру, а тільки державі. Більше того, держава контролює як цільове використання, так і технологію обробітку.

В Німеччині, на відміну від Канади, вільний ринок, де майже вся земля знаходиться у приватній власності. В середньому одне господарство володіє 20 га землі. Німці вважають, що господарство із банком землі в 500 га  - великим.  До речі, після об’єднання Німеччини було розроблено програму адаптації колгоспної системи НДР в ринкову економіку, яка проходила в три етапи та тривала 12 років.

У Польщі переважно практикують сімейні ферми (92% господарств), які обробляють близько 80% земель і мають до 20 га. Максимальна площа ділянки для одного приватного власника – 300 га фізичним особам та 500 га - юридичним.

Специфікою купівлі землі є те, що пріоритетне право купівлі землі мають сімейні фермерські господарства. Крім того придбати землю можуть або люди з профільною освітою, або з досвідом роботи в сільському господарстві. Купівля - продаж здійснюється виключно через Агентство сільськогосподарської нерухомості. Іноземці мають право придбати землю в Польщі тільки отримавши дозвіл від міністра внутрішніх справ та міністра сільського господарства. 

Мусимо придумати свій велосипед 

Врахувавши досвід інших країн, очевидно, що для впровадження ринку землі необхідно завершити децентралізацію. На мою думку, необхідно прискорити формування об’єднаних територіальних громад та прив’язувати до них купівлю продаж. Тобто пріоритетним правом придбання землі мають користуватись жителі громади, що у свою чергу дасть новий імпульс розвитку фермерських господарств.

Відкриття ринку землі в Україні має мати відповідні запобіжники від її купівлі іноземцями, які сьогодні готові вкладати свої капітали в цей найліквідніший товар. І не тому, що є загроза переходу землі в управління іноземцями. В першу чергу необхідно докласти зусиль для створення робочих місць селянам. А також встановити і можливість придбання земель в районі 100 - 300 га землі в залежності від географічного її положення - найменше в північних областях та до збільшення на південь. Під цей ринок має бути створений Єдиний Державний Земельний Банк, що володітиме виключним правом продажу, купівлі та інвестування в земельні ресурси. Тобто, простіше кажучи, якщо громадянин володіє паєм в 5 га, то продати його він може тільки цьому банку, а громадянин, який бажає придбати землю може купити її тільки там. Те саме має і бути з орендою земель приватної, державної чи інших форм власності. В земельному банку український селянин повинен мати можливість отримати під притомні відсотки й кредити на розвиток сільськогосподарського виробництва тощо. Ну і звісно, незалежно чи то приватна чи то орендована земля власник зобов'язується вести господарську діяльність. В разі відсутності такої протягом трьох років, земля має бути викуплена до земельного банку за рішенням суду та на вимогу Земельного банка.

Тому хочемо ми чи ні, але порятунок потопельників справа рук самих потопельників. Не варто думати, що прийдуть хороші іноземці і повирішують за нас наші проблеми. Сьогодні аграрний бізнес набирає обертів в середині країни, а тому завдання держави зосередитись на підтримці власного товаровиробника, розвитку та підтримці фермерства і найголовніше - сприяти розвитку внутрішньої переробки сільськогосподарської сировини.

Адже ганебно, коли ми з гордістю повідомляємо скільки мільйонів тонн збіжжя вивезли за рубіж. Закордон має потрапляти щонайменше мука, а не зерно.

Якщо цього не зробити, то в акурат до 2032 року буде в Україні сидіти бутафорний президент з населенням, що матиме проблеми з водою та продовольством.

Яка модель ринку буде в Україні достеменно не відомо. Урядовці говорять про 35 варіантів земельної реформи. Але судячи із заяв ринок буде і він матиме досить ліберальний характер. Вже зараз говорять про те, що із запровадженням ринку землі ВВП збільшиться на 1,5-2%, а це означає, що в планах керманичів і дозвіл на продаж землі іноземцям, і банківській залог, і можливість вільної купівлі-продажу.

Чи витримає земельну реформу село? Відповідь не за горами.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net