Хто забезпечує право на працю?

В злагодженій системі різних за своєю сутністю юридичних можливостей, одне з найпочесніших місць посідає загальновідоме право на сумлінну працю. Чи держава забезпечує його?

    Правове регулювання вищезазначеного питання відбувається за допомогою різноманітних нормативно-правових актів. Зокрема юридичну регламентацію ефективного забезпечення тих чи інших прав, здійснюють:

1. Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (далі по тексту – Конституція України),

2. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р. № 322-VIII (далі по тексту – КЗпП України)); 

    Вітчизняним законодавством передбачено різні за своєю суттю можливості, яким в свою чергу властивий майновий або особистий немайновий характер. Скажімо згідно з ч. 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

    Подібну за своїм змістом норму закріплюють інші нормативно-правові акти, що в свою чергу є дуже важливими частинами вітчизняного приватного права. Зокрема ч. 1 ст. 2 КЗпП України передбачено безпосередню вказівку про те, що право громадян України на працю, тобто, право на одержання ними роботи з оплатою їх праці не нижче мінімального розміру, встановленого державою, включаючи право даних осіб на вільний вибір професії, роду занять й роботи, забезпечується державою.

   Таким чином, національним законодавством передбачено численні гарантії ефективної та вчасної реалізації різних можливостей, які в свою чергу мають ті чи інші учасники трудових правовідносин. Наприклад, держава забезпечує право на працю, про що закріплено ч. 1 ст. 2 КЗпП України.