Імітація антикорупційних реформ: від часу Революції Гідності до сьогодні

Аналіз антикорупційних реформ в Україні (2014 - 2021 рр.)

Минуло вісім років від часу Революції Гідності. Вісім років наполегливої праці, великих очікувань і сподівань, які ми покладали на боротьбу із явищем, що стало причиною всіх бід України. Що відбулося за цей час на фронті антикорупційної боротьби? У День Гідності й Свободи, який нині відзначають українці, я наведу аналіз досягнень і поразок України у контексті антикорупційної діяльності. Коли йдеться про Гідність і Свободу, довіряти варто тільки фактам.  

Час, що минув після Революції Гідності, довів небажання і нездатність влади долати корупцію, надав чимало свідчень послідовних спроб зберегти стару систему збагачення правлячої верхівки і наближених до них олігархічних кланів. Попри сподівання на реформи, які стартували у 2014 р. й мали б бути завершеними невдовзі, з 2016 р. ми спостерігаємо спроби «тихої контрреволюції», нового видання вкритого пліснявою авторитаризму за московським шаблоном. Критичними для України стали останні кілька років, які показали: потенціал громадянського суспільства вичерпано, а влада олігархічних кланів утверджує свої позиції. 

Від часу Революції Гідності Україна пройшла три етапи імітації антикорупційної боротьби.

Етап I. 2014 – 2016 рр. Імітація реформ

2014-ий рік позначився ухваленням змін до законодавства, які, здавалося, мали важливе значення для закладення фундаменту нової України. У 2014 р. Верховна Рада України ухвалила низку антикорупційних законів, якими утворила Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП) і Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК). Цим було задекларовано створення системи антикорупційних органів, які б мали стати ефективною інфрастуктурою з арсеналом розгалужених функцій.

Позитивним нововведеням стало запровадження системи електронного декларування майнового стану державних службовців і введення кримінальної відповідальності за неподання ними декларацій або подання неправдивої інформації. Іншою актуальною новелою законодавства стало декларування у законі підвищення ролі громадянського суспільства у боротьбі з корупцією (шляхом запровадження інституту викривачів).

Ці та інші нововведення декларативно засвідчили приведення законодавства України у сфері протидії корупції у відповідність до міжнародних стандартів і успішних практик інших країн та виконання зобов’язань, взятих Україною згідно з Угодою про асоціацію з ЄС. Вони давали надію на те, що стануть інструментом категоричної антикорупційної кампанії держави. Такі рішучі з першого погляду кроки складали враження, що влада кинула відчайдушний виклик корупції. Натомість ефект від такого враження був нетривалим: невдовзі стало очевидно, що запроваджена конструкція була бутафорною, а реформи – ілюзією.       

Етап II. 2016 – 2019 рр. Саботування реформ («відкат»)

Якщо реформи не завершуються запуском ефективного механізму, значить вони не відбулися. Так сталося із провалом початку роботи більшості антикорупційних органів. Щойно НАБУ, САП і НАЗК розпочали функціонувати, як стало зрозуміло, що вони не здатні виконувати покладені на них функції. Проблема неспроможності ефективно працювати ускладнювалася тим, що між НАБУ і САП з використанням Генеральної прокуратури Банковою було розв’язано відкриті конфлікти, які паралізували їх роботу.  

Ще гіршою була ситуація з НАЗК: своєю бездіяльністю агентство спромоглося звести нанівець всі зусилля, покладені на запровадження процедури електронного декларування майнового стану державних службовців. Електронні декларації показали українцям багатомільйонні статки, величезні маєтки і сірий капітал. Незадеклароване майно, виграші в лотерею та інші порушення в електронних деклараціях мали б відслідковуватись НАЗК, а корупціонери – понести відповідальність. Натомість агентство продемонструвало цинічну бездіяльність та сервілізм владі.

Хоча результати діяльності НАБУ і САП все ж вилилися у велику кількість справ, до засудження корупціонерів справа так і не дійшла. На заваді цьому стояла неспроможність судової системи розглядати справи топ-посадовців: обвинувальні акти, передані детективами НАБУ і прокурорами САП у суди, залишалися без розгляду. Стало зрозуміло, що Україна потребує створення Вищого антикорупційного суду України (ВАСУ), судді якого б відбиралися через прозорий конкурс, були наділені виключною юрисдикцією розглядати справи НАБУ і САП та мали гарантії безпеки від втручання у їхню діяльність.

У 2017 р. розпочалися спроби запровадження ВАСУ: Верховна Рада зареєструвала кілька законопроектів. Однак Петро Порошенко наполягав на тому, що утворення  Антикорупційного суду є марною справою. Міжнародні партнери (зокрема, МВФ) з одного боку і українська влада з іншого вступили у відкриту конфронтацію з приводу цього питання, що виглядало як ганебна спроба України зробити все можливе, аби антикорупційна інфраструктура не запрацювала. Влада свідомо зводила всі можливі перепони для запуску Антикорупційного суду, без котрого система антикорупційних органів була паралізована і коло інституцій залишалося незамкненим. Робота парламенту і Президента над питаннями щодо порядку відбору суддів нагадувала гру в наперсток, чим упродовж року шокувала і обурювала громадськість і Венеційську комісію. На порядку денному влади стояла задача паралізувати можливість карати корупціонерів. Нарешті під тиском міжнародних партнерів і громадянського суспільства 7 червня 2018 р. Верховна Рада таки ухвалила Закон України «Про Вищий антикорупційний суд», а у квітні 2019 р. Порошенко призначив 38 суддів, які пройшли суворий відбір.

Велике занепокоєння у період «відкату» викликала очевидна відсутність прогресу у реформуванні системи правоохоронних органів і державної служби, адже було зрозуміло, що без незалежних органів правопорядку, без вмотивованої оновленої державної служби корупція процвітатиме й надалі.

Етап III. 2019 – 2021 рр. Протидія антикорупційній реформі

З приходом до влади Володимира Зеленського відбулися спроби демонтувати антикорупційну інфраструктуру і мінімізувати відповідальність посадовців за корупційні злочини. Ці спроби втілилися у низці рішень Конституційного суду України (КСУ), якими були скасовані попередні антикорупційні реформи. 28 серпня 2020 р. КСУ визнав неконституційним указ Порошенка про призначення директором НАБУ Артема Ситника. Великим ударом для антикорупційної інфраструктури стало рішення КСУ, ухвалене 27 жовтня 2020 р., яким були визнані неконституційними обов’язкове електронне декларування для посадовців, скасовано кримінальну відповідальність за недостовірне декларування та умисне неподання декларацій, а також право НАЗК перевіряти спосіб життя представників влади. Низкою цих рішень відбувся підрив засад усієї антикорупційної системи, яка будувалася починаючи з 2014 р. Верховна Рада спробувала мінімізувати руйнівний ефект від цих рішень КСУ, але це вдалося лише частково.  

У зв’язку зі звільненням попереднього керівника більше року не має очільника Агентство з розшуку і менеджменту активів (АРМА). Відсутність керівника АРМА підриває здатність здійснювати контроль за корупційними активами і слугує причиною для звинувачення України у невиконанні нею зобов’язань перед міжнародними партнерами.  

Більше року не має керівника САП. Незважаючи на тривалі обіцянки влади обрати нового голову, діяльність конкурсної комісії, на яку було покладено виконання цього завдання, була припинена. Процедура обрання очільника цього ключового антикорупційного органу, уповноваженого розслідувати злочини топ-посадовців, викликала шквал критики міжнародних партнерів України, які вимагали прозорого конкурсу на заміщення посади керівника. Відсутність очільника САП негативним чином вже позначилася на низці антикорупційних справ.

Єдиним, чим може похвалитися нинішній етап імітації антикорупційної боротьби – це перезапуск НАЗК у 2020 р. з оновленими підходами до його роботи і новою структурою управління. Щоправда, навряд чи можна вважати це успіхом, адже найважливіше (з огляду на викриття корупційних злочинів) повноваження цього органу було скасоване внаслідок суттєвого обмеження функціоналу НАЗК горезвісним рішенням КСУ від 27 жовтня 2020 р.

Наостанок пригадаю нещодавно прийнятий «закон про деолігархізацію», яким, припускаю, Зеленський спробує вихвалятися для підвищення свого рейтингу. Замість боротьби з недоброчесними олігархами цей закон скоріше переслідує мету встановлення монополії однієї групи олігархів над іншою. Насправді ж усунення впливу олігархів на політику та інші сфери життя і, відповідно, протидія корупційним чиникам, що виникають у зв’язку з таким впливом, вимагає очищення від корупції всієї системи судових і правоохоронних органів, а також реабілітації всіх згаданих вище антикорупційних інституцій. Всі інші способи імітації антикорупційної боротьби виглядають убогими і нежиттєздатними.

Колапс антикорупційного протистояння пов’язаний не тільки зі свідомим саботуванням антикорупційних реформ з боку держави, а і з вичерпанням потенціалу громадянського суспільства, котре невдовзі після Революції Гідності показало, що не здатне чинити опір свавіллю влади. Громадянське суспільство продемонструвало явно недостатній антикорупційний потенціал, а також засвідчило, що масовій свідомості українців притаманне нерозуміння причинно-наслідкового зв’язку між корупцією та її руйнівними наслідками. Неприйняття корупції не набуло якості домінанти у масовій свідомості та повсякденній поведінці: українці й досі толерують традицію подвійних стандартів на кшталт «я засуджую корупцію щодо інших, але виправдовую її щодо себе». Щоправда, сьогодні все ж можна відзначити певну позитивну тенденцію у сприйнятті нашими громадянами цього явища: кількість українців, які вважають, що корупцію можна виправдати, зменшилася з  19 % у 2015 р. до 13 % у 2021 р., а частка громадян, які переконані, що корупцію за жодних обставин не можна виправдовувати, збільшилася з 37%  у 2015 р. до 42 % у 2021 р.

Вісім років сподівань і розчарувань, великих втрат, але й нечуваної витримки й мужності українців – шлях України від Революції Гідності до сьогодні – стали уроком, з якого можна й потрібно робити негайні висновки. Цей урок має закликати суспільство до дій, які вимагають відваги, відповідальності та упертої праці.