Чергова річниця порожніх декларацій

Вчора виповнилося 22 роки з моменту підписання Україною і НАТО програми "Партнерство заради миру" (8 лютого 1994 року). Основне її завдання полягало в активізації партнерства Києва з Альянсом у питаннях викоренення корупції, запобігання виникненню нових загроз оборони й безпеки країни, підвищення рівня підготовки військових та утилізації надлишкової зброї.

Події, які сьогодні розгортаються на території України, яскраво демонструють невідповідність нашої політичної еліти і рівня її компетенції у вирішенні зазначених проблем.

За більш ніж 20 років, які минули з моменту підписання згаданої програми, співпраця з НАТО відбувалася для нашої держави, переважно, у паперовому форматі.

Анексія Криму і конфлікт на Донбасі засвідчили катастрофічно низький рівень української обороноздатності, який довелося фактично компенсувати за рахунок громадського руху добровольців та волонтерів.

Лише тоді, коли українська криза перейшла у криваву фазу, Україну наводнили численні інструктори та технічні місії під егідою НАТО, які почали інтенсивно навчати українських військових передового досвіду. При цьому, мало хто враховує, що досвід наземних операцій під проводом США (читай - НАТО) має цілком іншу специфіку і базується на значній чисельній та збройній перевазі над супротивником, активному застосуванні авіації та високоточної зброї тощо.

Замість того, щоб тверезо оцінити шанси України на вступ до НАТО, які в контексті геополітичних реалій були примарними і 20 і 10 років тому, влада намагалася політичної балаканиною замінити реальні дії, спрямовані на зміцнення ЗСУ. Використовуючи, зокрема, технічну та фінансову допомогу НАТО.

На жаль, цього не відбулося. Можна стверджувати, що українська армія відроджується завдяки народній ініціативі та підтримці. Трагедія у тому, що за багаторічну бездіяльність влади наші співвітчизники платять власним життям.