Смертельні компроміси

5 вересня 2014 року однозначно увійде в вітчизняну історію. Саме цього дня українською владою було розпочато процес формального визнання  факту втрати східних територій. ЄС та Україна вступили у перемовини з сепаратистами та представниками РФ. Весь світ побачив ієрархію відносин у регіоні.

Фактично нашу контакту групу було поставлено на один щабель з сепаратистами (хоча вголос цього ніхто не заявив). Представники ж ЄС та Росії немовби знаходились над ситуацією в амплуа миротворців.

Ролі в цій виставі були розписані не нами. Українська влада зіграла те, що вимагали наші західні партнери, які тремтять від однієї думки, що взимку вони можуть залишитися без російського газу, і грітися доведеться хіба що шотландським віскі.

Неважливо, скільки триватиме це перемир’я: добу, тиждень, місяць, до виборів у парламент або вічно. Важливо, що Україна де-факто визнала сепаратистів стороною в переговорах, створивши історичний прецедент.   

Відтепер будь-яке радикальне угрупування, спираючись на досвід представників фейк-проекту «Новоросія», зможе силою вимагати від офіційного Києва визнати його державним утворенням і розпочати процес федералізації держави.

Однак така перспектива очевидно суперечить стратегії припинення протистояння всередині країни, яку декларує команда Петра Порошенка. То в чому ж компроміс?

Після виборів хоч потоп

Насправді головною метою другої мінської зустрічі було не припинення вогню, а стабілізація ситуації напередодні парламентських виборів.

Зрозуміло, що Росія продовжить тиснути на Україну, аж доки не отримає сухопутний коридор до Криму через самопроголошену «Новоросійську республіку», підконтрольну РФ. Тому бої в напряму Маріуполя, що відбувалися в ніч на неділю, 7 вересня, – це не випадковий збіг обставин, продиктований військовою люттю, а запланована акція російської загарбницької стратегії.

Чи знає РНБО про наміри Кремля? Звісно, що так. Вони відомі й президентові, й уряду, й кожному громадянинові, який стежить за новинами. Усім ясно, що режим припинення вогню лише дасть можливість сепаратистам посилити свої позиції на сході. Тоді навіщо взагалі намагатись діяти в дипломатичній площині?

Відповідь одна – через небажання вводити в країні військовий стан. Команда Петра Порошенка зацікавлена в проведенні парламентських виборів в умовах миру, нібито досягнутого президентом. Такий собі виправданий війною піар.

Цинізм ситуації полягає в тому, що представники української політичної еліти спромоглися виконати тільки одну ґрунтовну вимогу «революції гідності» – переобрання президента. Але за це Україні довелося заплатити Кримом.

Схоже, ціною виконання другої вимоги – проведення парламентських виборів – буде втрата двох східних областей. Якщо так, то особисто я проти. По-перше, на двох областях все не закінчиться, як не закінчилось на питанні анексії Криму в березні. Після Донбасу будуть Мелітополь і Харків. Чи є сенс розраховуватись роками життя під страхом смерті за кілька тижнів відносного спокою?

По-друге, з кожним днем ілюзій відносно чистоти майбутньої президентської команди в парламенті стає все менше. Ми вже бачили, як за погодженими списками УДАРу в Київраду проходили олігархи з групи Черновецького та ті, хто свого часу переходив у спадок від Ющенка до Януковича, а тепер і до Порошенка, – всі ці Вадими Столарі, Ігорі Баленки та інші…

Сьогодні на мажоритарці вже працюють люди, яких погодили на Банковій у якості кандидатів від влади. Наприклад, київський любитель бабусь та представників «космічного режиму» Олесь Довгий почав активно працювати на крузі № 102 в Кіровоградській області. За словами одного зі штабістів екс-секретаря Київради,  кандидатуру Довгого узгодили з людьми Петра Порошенка (звісно, неофіційно). Після виборів депутат має долучитися до пропрезидентської коаліції.

Зрозуміло, як саме київський політик братиме виборчий округ, який він уперше побачив цього літа. Технологію «купуй голоси через фонд – оптом дешевше» ми спостерігали вже неодноразово. Та виникає запитання: чи варто взагалі проводити вибори, якщо персональний склад парламенту будуть формувати з подібних осіб? Чи буде він взагалі якісно відрізнятись від тієї «Верховної Зради», яка вже знищила відому нам Україну?

Мабуть, ні…

Може, владі краще зайнятися постачанням української армії й забезпеченням прав військових? Бо соромно купувати бронежилети чи переказувати гроші знайомим у Харківську область, щоб друзі привезли нормальної питної води та їжі хлопцям на фронт, коли в цей же час за зачиненими дверима кабінетів якісь покидьки вирішують, хто і в якому регіоні хазяйнуватиме.

Держава збирається витратити мільйони на вибори. Зараз, коли на передовій солдати купують боєприпаси за власні кошти, бо чинуші з Міноброни через підконтрольні структури торгують залишками зі складів.

Повірте на слово – так довго не триватиме.

Без компромісів

Якщо нинішня влада не отямиться й не почне реально займатися розв’язанням нагальних проблем (насамперед – у війську), вона дуже швидко повторить долю попередньої.

Перший крок до цього чиновники вже зробили, розпочавши безглузді переговори з агресорами, котрі не зупиняться, доки не загарбають, як мінімум, весь південний схід України.

Очевидно, що країна потребує військового стану. Незважаючи на допомогу МВФ і парламентські вибори. Якщо зараз Україна програє війну, то отримувати кредити МВФ буде просто нікому.

Доки військовий конфлікт не буде вичерпано, парламент має виконувати суто дорадчі функції. Усі рішення повинні приймати президент та з уряд.

У західних держав потрібно просити не дипломатичної допомоги, а миротворчі контингенти. Не санкції, а батальйони.

Так, викладений план недемократичний. Так, він надасть президентові диктаторські повноваження, але будь-яка інша стратегія, в тому числі й сьогоднішній курс на пошук «смертельних компромісів», веде Україну до самознищення.

Відлік пішов уже давно…

Що більше влада зацікавлена в уникненні прямого конфлікту, тим більші поступки вона готова запропонувати ворогам України. А  для них припинення вогню – це лише час для зміцнення позицій й нарощування м’язів.

Не дай Боже, щоб сьогоднішнє «перемир’я» в майбутньому коштувало країні нових смертей найкращих її синів.

Миру хочуть всі, але мир – то стан виграної або програної війни. І наразі українська влада несвідомо (?) робить все від неї залежне, щоб реалізувався саме другий варіант.