UA
Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
25.01.2023 14:18

Деякі аспекти неналежності та недопустимості доказів у справах щодо службових злочинів

У матеріалі подана інформація, яка може бути використана захисниками у кримінальному провадженні щодо службових злочинів під час визнання доказів неналежними та недопустимими

Кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг, передбачені наступними статтями Кримінального кодексу України (далі – “КК України”): 

Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем;

Стаття 364-1. Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми;

Стаття 364-2. Здійснення народним депутатом України на пленарному засіданні Верховної Ради України голосування замість іншого народного депутата України;

Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу;

Стаття 365-2. Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги;

Стаття 365-3. Бездіяльність працівника правоохоронного органу щодо незаконної діяльності з організації або проведення азартних ігор, лотерей;

Стаття 366. Службове підроблення;

Стаття 366-2. Декларування недостовірної інформації;

Стаття 366-3. Неподання суб’єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

Стаття 367. Службова недбалість;

Стаття 368. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою;

Стаття 368-2. Незаконне збагачення;

Стаття 368-3. Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми;

Стаття 368-4. Підкуп особи, яка надає публічні послуги;

Стаття 368-5. Незаконне збагачення;

Стаття 369. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі;

Стаття 369-2. Зловживання впливом;

Стаття 369-3. Протиправний вплив на результати офіційних спортивних змагань;

Стаття 370. Провокація підкупу.

Часто поширеними є випадки, коли особа, яка обвинувачується у службовому злочині, заявляє, що кримінальне провадження здійснюється щодо неї на основі “політичних мотивів”. Критика зі сторони підозрюваного чи обвинуваченого стосується, в тому числі, питання належності та допустимості доказів, які зібрані стороною обвинувачення по справі.

Ефективний захист у кримінальних провадженнях, які стосуються службових злочинів залежить від того, в тому числі, як сторона захисту ставить під сумнів докази сторони обвинувачення. Для цього, можуть бути використані критерії доказів, які наведені у Главі 4 Кримінального процесуального кодексу України (далі – “КПК України”) “Докази і доказування”. 

Належність доказів.

Особливо важливим є критерій належності доказів. 

Відповідно до ст.85 КПК України, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Таким чином, під час здійснення кримінального провадження у службових злочинах, всі дії та події повинні рухатися довкола належності та допустимості доказів у справі.

Прикладом є позиції, які викладені у Постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2022 р. у справі № 464/6127/18. Одним із кримінальних правопорушень у якому обвинувачувались особи була ч. 1 ст. 366 КК України, а саме службове підроблення, тобто складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів. В даній Постанові зазначається, що суд проаналізував ряд наданих прокурором письмових доказів і дійшов висновку, що жоден із них не містить інформації, яка б указувала на причетність ОСОБА_6 і ОСОБА_7 до вчинення тих діянь, у яких вони обвинувачувалися, а тому визнав зазначені докази неналежними. Отже, за встановлених фактичних обставин кримінального провадження та досліджених у судовому засіданні доказів суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що прокурор не довів поза розумним сумнівом допустимими та  достатніми доказами факту вчинення кримінальних правопорушень, у яких обвинувачувалися ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , і виправдав кожного з них.

Докази державного обвинувачення, в даному випадку, не можуть ґрунтуватися на основі соціально-побутових абстракцій: політична обстановка, сприйняття суспільством, ідеологічні уподобання, необґрунтовані упередження тощо. Доказування повинно бути сформоване лише у юридичному форматі.

Доволі поширеним є ситуація, коли особи, які обвинувачуються у службових злочинах називають це “політичні переслідування”, “судовий процес з політичних мотивів”. Важливим в цьому аспекті є висновки, які надав Європейський суд з прав людини у справі «Тимошенко проти України» (Заява № 49872/11) (далі – “ЄСПЛ”). Так зокрема, ЄСПЛ зазначив, що заявник, який стверджує, що його права і свободи були обмежені з неналежних підстав, повинен переконливо довести, що справжня ціль державних органів була не такою, як її було проголошено (або яка може обґрунтовано припускатись виходячи з контексту). Простої підозри про те, що державні органи користувались своєю владою для іншої цілі, ніж та, що передбачена Конвенцією, не достатньо, щоб довести порушення статті 18 Конвенції.

Тому, питання чи є відповідний процес політичним потрібно вирішувати з точки зору аргументованих юридичних позицій, які стосуються обставин справи.

Допустимість доказів.

Відповідно до ст.86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. 

Особливо пильну увагу КПК України приділяє питанню недопустимості доказів. 

Згідно зі статтею 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит. Недопустимими є також докази, що були отримані: 1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; 2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; 3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов’язаний довести в суді під час судового провадження; 4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання. Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Так, наприклад, Верховний Суд, Постановою від 27 січня 2021 року у справі № 369/13151/14-к підтвердив, що значна частина процесуальних порушень є підставою для визнання доказів недопустимими. У даній Постанові було зазначено, що у цьому кримінальному провадженні судом апеляційної інстанції було встановлено, що під час здійснення досудового розслідування органи прокуратури м. Києва діяли поза межами своїх процесуальних повноважень, визначених КПК України, оскільки інкримінований ОСОБА_1 злочин було вчинено не в м. Києві, а на території Київської області. З огляду на це колегія суддів апеляційного суду дійшла обґрунтованого висновку, що докази, отримані внаслідок проведених органами прокуратури м. Києва слідчих, у тому числі й негласних слідчих (розшукових) дій, є недопустимими, а відтак не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

Особливо важливим є положення ч.1 ст.88 КПК України, де зазначається, що докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

В аспекті службових злочинів, процес збору та використання доказів не може ґрунтуватися на будь-яких політичних, соціальних, культурних та інших уподобаннях. Дана обставина відповідає ст.15 Конституції України, де зазначається, що  суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Класичним прикладом в даному питанні є питання депутатського індемнітету. Свого часу, з даного питання висловився Конституційний Суд України у Рішенні Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України “Про вищу освіту” від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, де зазначається, що сутність депутатського індемнітету в Україні полягає у захисті народного депутата України від переслідування за висловлювання і голосування під час виконання ним депутатських обов’язків у парламенті та у забезпеченні його права відстоювати свою позицію під час розгляду будь-яких питань у Верховній Раді України або її органах. Таким чином, Конституцією України визнане та гарантоване право на депутатський індемнітет, а отже, встановлені додаткові порівняно з особистою недоторканністю людини гарантії недоторканності представника Українського народу. 

Таким чином, під час розгляду справ щодо службових злочинів завжди потрібно слідувати стандартам належності та допустимості доказів з огляду на особливу сферу діяльності службових осіб та їх роль у житті суспільства. 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]