Ідея і людина в українському націоналізмі

У кожному національному русі найважливішу роль відіграють 2 основні складові: ідея і людина. Так, зокрема, стверджував Степан Бандера.

Провідні ідеї й світоглядові засади в ідеолоґічному русі та керівні проґрамові постанови у політичному — творять своєрідну "душу", істоту, внутрішній зміст цього руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та проґраму і з тією ж метою беруть активну участь у русі — творять його живий, а що найголовніше, дієвий організм. Обидві основні складові ідеолоґічного і політичного руху — ідея і людина — однаково важливі й необхідні для його існування й розвитку — як без одного, так і без другого він не може розвиватися й діяти.

Якість, сила та історична роля кожного ідеолоґічного й політичного руху, особливо націоналістичного, однаковою мірою залежать від якості та динаміки його ідейного складу та його людських кадрів. Найкращі ідеї й проґрами не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли та борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвяти й чину. Так само й спільнота сильних, ділових і бойових людей мусить мати якісь більші ідеї, цілі, щоби створити триваліші вартості, щоби на довший час змогти формувати життя й розвиток народу, його частини, чи більше народів. При однаковій важливости й необхідности цих чинників одночасно між ними існує така ж різниця, що один є постійний, а другий — змінний.

Провідні ідеї й проґрамові позиції ідеолоґічного й політичного руху у своїй основі залишаються незмінні, їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху — це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, орґанізаційні форми, той самий терен і методи дії, зі зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух...

Гірше стоїть справа із такими рухами, основні ідеї, програмові засади чи ґенеральна політична лінія яких виявляють свою слабкість, не витримують випробування життя і боротьби. Тоді такі рухи не тільки втрачають можливість росту і перемоги, але й для вже змобілізованих, дієвих кадрів перестають бути джерелом ідейного піднесення, віри, жертовности, наснаги до змагання і до чину. Це призводить до їхнього занепаду та знищення сильнішими рухами.

Буває й так, що ідеолоґічні й політичні основи руху втримують свою актуальність для більшості його активних учасників та для ширшого загалу, але якась частина його прихильників зневірюється чи з різних причин підпадає під інші впливи, захоплюється іншим напрямком, частіше протилежним. Нормальним наслідком такого стану є вихід своєрідних зневірців, чи навіть зрадників, із руху.

Зародження власних ідей й взаємодія між кожним учасником в організмі націоналістичного руху — це явище ідеологічного і політичного внутрішнього розвитку та стану чинного руху. Переважно це все постає у процесі й у наслідок ідеологічної й політичної боротьби націоналістичного руху з іншими деструктивними рухами, серед яких інтернаціональний та ліберальний, які протиставляють людські цінності класовим чи якимось іншим "цінностям", руйнуючи ідеальну модель суспільного будівництва та рівності його кожного члена.

Йдучи до здійснення своїх цілей, кожний ідеологічний і політичний рух мусить змагатися з протиставними напрямками та силами. Зокрема, український націоналістичний рух стоїть на прикінцевій сходинці у затяжній боротьбі не тільки із безпосереднім ворогом – комуністичною ідеолоґією, ідеєю "русскава міра" та олігархатом, але теж з різними силами, течіями та чинниками, як сторонніми, так і дієвими серед сучасного українського середовища, які вороже ставляться до його політичних цілей та до його дій. Наступ ворога і противників завжди йде у першу чергу на ідеолоґічно-політичні позиції націоналістичного руху та на активних в ньому людей, а вже потім приходять ворожі танки з кадировцями, "ваґнеровцями" та бойовими бурятами.

Боротьба в ідеолоґічно-політичній площині полягає не тільки в прямому протиставленні ідей і цілей українського націоналістичного руху до ворожих йому сил чи ідей. Противники та вороги української нації мають на меті насамперед послаблення позицій і ліквідації безпосередньої лінії дій українського націоналістичного руху, будь-якими засобами. Для того вони послуговуються посередніми засобами внутрішнього підриву й ідейного відсторонення від первинних засад. Якщо в українському націоналістичному русі відчувається певне "бродіння" і процес підмінювання ідейних позицій та політичної лінії іншим напрямком, хоч теж неприхильним і небажаним для ворога і супротивників, то вони радіють вже з самого негативного наслідку для українського націоналістичного руху.

Наступ на дієву людину в українському націоналістичному русі з боку ворогів і противників ведеться теж різними способами. Не завжди він зосереджується лише на намаганні знищити, чи паралізувати активну дію учасників руху. Часто метою ворожого діяння є спроба різними засобами ідейно-політично і психолоґічно "зламати" активних учасників руху. Слідом за цим ідуть старання, щоби таких ідейно чи політично "зламаних" людей приєднати на свій бік і зробити із них інструмент внутрішнього розкладу у русі, або бодай залучити їх до будь-якого іншого напрямку, бажано протилежного, який перенесений в середину руху, створюючи деструктивні дії, що несе небезпеки для подальшого існування українського націоналістичного руху.

Таке вже було неодноразово в історії українського визвольного та націоналістичного руху. Наведемо приклад: сталінський режим 1920-1950-х рр. був стурбований заростанням активності ОУН у совєцькій Україні та силами ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ було організовано вбивство лідера орґанізації Євгена Коновальця у Роттердамі 1938-го. Смерть полковника Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом і до розколу всередині ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні (революційно налаштованою молоддю) та членами Проводу Українських Націоналістів (консерваторів та ветеранів Перших Визвольних Змагань 1917-1921 рр.), як жили за кордоном.

Галицькі кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Дмитра Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими. Влітку 1938 р. Провід Українських Націоналістів очолив близький друг загиблого Євгена Коновальця полковник Андрій Мельник. 27 серпня у Римі відбувся ІІ-й Великий Збір ОУН, який офіційно затвердив полковника Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул "вождя", проголосивши його відповідальним лише перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням. Разом із тим група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, повернувшись з польських тюрем, домагалася від ПУН та його голови змінити тактику ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Степана Бандери у лютому 1940 р. утворили Революційний Провід ОУН й перебрали собі назву ОУН-Р (революційна, або також бандерівська), що згодом стало кістяком УПА.

Хотілося б зазначити, що сам провідник революційних українських націоналістів Степан Бандера, попри всі негаразди та деструктивну аґітацію з боку теперішньої влади та прихильників відновлення совєцької держави, з честю та гідністю тримає смолоскип національної ідеї в серці кожного із нас, у серцях українських патріотів, захисників Вітчизни на Сході та Півдні. Бандера, як рівний серед всіх інших борців за вільну Україну, залишається символом сучасного українського націоналізму.

Чому так? На це питання існує багато відповідей, але одну, і найголовнішу, дав сам Степан Бандера: «У кожному ідеолоґічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють 2 основні його складові: ідея та людина. Провідні ідеї й світоглядові засади в ідеолоґічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять своєрідну "душу", істоту, внутрішній зміст цього руху...».

Отже, сучасні українські націоналісти, нащадки славетних борців за волю і самостійність Української Держави, мають вивчити цей ганебний досвід наших пращурів, усвідомити їх тактичні та стратеґічні помилки, особливо щодо ідеолоґічних питань. Створення всередині руху ідейного й політичного напруження, постання внутрішньої ідеолоґічної й політичної диверсії — завжди завдає найбільшої шкоди.

Сьогодні маємо усвідомити, що український націоналістичний рух, досягши піку свого відродження має згуртувати всіх своїх членів за для боротьби проти московитської аґресії, що 11-й рік поспіль суне на нас зі Сходу. Новітні українські націоналісти поєднуючи віковічні традиції боротьби та теоретико-ідеолоґічні засади Степана Бандери, керуючись духовним смолоскипом у поєднанні ідеї та людини, мають сформувати єдине ціле українського націоналістичного руху, і дати відсіч ворогам Української Nації!