Гроші – не броня

Проведення ефективної мобілізації, без перебільшення, є ключовим викликом для діючої влади. Ключовим у сферах військового будівництва, політики, економіки. І, як показала практика, з такими викликами вона боротися не вміє.

Спочатку влада довго вирішувала, яким має бути механізм мобілізації. Зараз вирішує, яким має бути бронювання – адже без нього ми можемо втратити економіку. Це насправді неприпустимо, враховуючи, що надходження коштів від партнерів часом випадає з графіку очікувань влади.  

Власне, у самому визначенні бронювання і криється основна проблема. Бо, схоже, в уряді не до кінця розуміють, що це таке, і навіщо воно потрібне.

Бронювання – це механізм, який дозволяє підприємству зберегти принаймні половину працівників.  Це необхідно для продовження роботи. Це гарантія, що компанія (завод, фабрика, шахта) продовжить працювати, його робітники отримуватимуть платню, держава отримуватиме податки, і економіка продовжить розвиватися.

Так цю модель розуміє бізнес – який, власне, і тримає нашу економіку протягом вже 800 днів після вторгнення. На жаль, в уряді не розуміють, у чому суть бронювання. І роблять ставку виключно на багатих.

Я вже писав про «зарплатну» модель, яка передбачає бронювання лише для тих, хто заробляє більше 35 тисяч, пояснюючи, чому вона провальна. Показово, що до цих доводів (звісно, не лише до них) прислухалися у Верховній Раді, звідки  повідомили, що зняли з розгляду перспективу запровадження «податку на страх».

Однак, як з’ясувалося, в уряді за цю ідею досі тримаються. Причому лобіюють її, як не абсурдно, прем’єр Денис Шмигаль та його перша заступниця, міністерка економіки Юлія Свириденко. Нагадаю, що це ті люди, які повинні захищати та розвивати економіку, а не людей з високими зарплатами.

Подібна вибірковість у підсумку буде дорого коштувати цим чиновникам. В Україні більше половини працюючих має зарплату 20 тисяч гривень та менше, а більше 35 тисяч гривень – лише 10%. Як кажуть, відчуйте різницю

Пропонуючи «податок на страх», очільники уряду провокують зростання соціальної напруженості у виснаженому війною українському суспільстві. Це, м’яко кажучи, недалекоглядно.  Чи не простіше зберегти існуючу схему бронювання, яка хоч і не ідеальна, але довела свою ефективність?