Мої "500 Америк". З любов'ю і вдячністю країні, яка змінює

Результати досліджень у галузі когнітивної психології стверджують, що казки, які нам розповідали у дитинстві, з часом, вже коли ми подорослішаємо, можуть визначати наші поведінкові стратегії. Отже, дівчатка, які засинали слухаючи "Попелюшку" схильні до скону віку чекати на принца, а хлопчики, наслухавшись казок про "Ємелю та чарівну щуку" марнують життя в очікуванні чи то дива, чи то "Вашингтона з новим і праведним законом"…

Особисто я добре пам‘ятаю як мій дідусь заколисував мене пісенькою: "моряк вразвалочку сошел на берег как будто он открыл пятьсот Америк". Не знаю, наскільки вплинула на мій подальший життєвий шлях та жартівлива пісенька, але я продовжую відкривати "свою Америку", а вона вже кілька разів вносила свої корективи у мій життєвий шлях.

Вперше в житті я зустрів "справжніх американців" у далекому 1990 році, коли під час відвідин "міста трьох революцій" – тоді ще Ленінграду, я разом зі своїми шкільними друзями опинився в одному готелі з юніорською хокейною командою зі Штатів. "Холодна війна добігала завершення", ми – підлітки, виховані "мовою ненависті" і комуністичною пропагандою, вперше побачили у "потенційних супротивниках" "потенційних друзів" і намагалися порозумітися без слів, бо англійської ми не знали так само, як американці не знали української. У мене звичайного радянського підлітка-розбишаки тоді вперше виникло усвідомлення того факту, що світ не обмежується маленьким шахтарським містечком, де я народився й ріс, а є великим і різним, вартим того, щоб його "відкривати".   Я став наполегливо вивчати англійську мову і читати книжки, намагаючись дізнатися більше про світ за межами «совкового гетто»…

Минуло зо два десятки років. 

Прагнення дізнатися про світ більше дало свої результати. Я був студентом-випускником філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Читав, писав наукові статті, брав участь у наукових конференціях і готувався до вступу в аспірантуру, плануючи академічну кар‘єру. Випадково побачив на стенді біля деканату оголошення про стажування у Верховній Раді України, яке проводилося "Програмою сприяння парламенту України" за сприянням USAID. Пройшов конкурс і несподівано потрапив до українського парламенту. "Америка" вдруге змінила траєкторію мого життєвого шляху – відтоді я опинився у вирі політичної боротьби, промінявши розважливе читання, мудрі книжки і затишну бібліотеку на шкіряне крісло, "щурячі перегони" і примарне прагнення змінити свою країну на краще.

Минали роки. Але моя країна не змінювалася. Принаймні не змінювалася на краще. Важко зберегти віру у себе і легко впасти у відчай коли втрачаєш орієнтири, розгублено дивлячись у майбутнє, яке до нудоти нагадує "бурю у склянці нескінченого теперішнього", а то й безпросвітний штиль "світлого минулого". "Помаранчева революція" не стала свіжим вітром, а виявилася звичайнісіньким протягом зі шпарини, яку "нова влада проФФесіоналів" починаючи з 2010 року вперто намагається закрити риторикою "про покращення життя вже сьогодні" та згортанням процесів демократизації, лібералізації та модернізації українського суспільства. 

У задушливій атмосфері, наповненій міазмами "совкової реконкісти а-ля Янукович" участь у Програмі професійного стажування в органах законодавчої влади США стала для мене ковтком свіжого повітря.

Я можу багато і довго розказувати про свій досвід перебування у США. Стажування у Юридичній бібліотеці Конгресу США дало мені змогу не лише ознайомитися з роботою найвищого законодавчого органу, але й відвідати безліч конференцій, "круглих столів", семінарів, що проводилися провідними аналітичними центрами. Мені випала честь спілкуватися з адміралом ВМС США Дж. Ставрідісом – командуючим силами НАТО у Європі, Саебом Еракатом – представником Палестини у перемовинах з Ізраїлем, Андрієм Іларіоновим – колишнім радником В.Путіна та багатьма іншими провідними науковцями та політиками світу. Крім того, я знайшов час відвідати дивовижні установи Смітсоніан у Вашингтоні, сходити на гру "Вашингтон Капіталз", програти $ 20 казино Лас-Вегаса, здійснити "втечу" "Алькатрас" у Сан-Франциско, погуляти Голлівудським бульваром у Лос-Анджелесі, сфотографуватися біля Статуї Свободи у Нью-Йорку, зрештою скупатися у двох океанах. І все це лише за п‘ять тижнів, які я мав на відкриття "моєї" Америки.

Мені часто дорікають, що я сприймаю Америку упереджено і некритично. Я погоджуюся. Так, я говорю про Америку як закоханий чоловік говорить про свою кохану жінку. Це не означає, що закоханий не бачить вад коханої. Бачить. Просто право говорити про вади я лишаю іншим. Я говоритиму про те, що змушує мене любити і шанувати "мою Америку".  

Безумовно, час змушує враження тьмяніти, але деякі уроки і досвід, який я виніс зі свого перебування за океаном залишаться зі мною назавжди.

Перше, що вразило мене найбільше – це прагнення американців до кооперації і співпраці. Для мене це стало своєрідним одкровенням, оскільки зазвичай американців репрезентують як індивідуалістів, зациклених на конкуренції. Проте мені впало у вічі прагнення американців шукати точки дотику та спільні інтереси. Дуже часто під час знайомства я чув щось на кшталт: "Ок. Дуже приємно. Чим би я міг бути Вам корисним. Може ми щось зможемо зробити разом?" І треба сказати, що на відміну від українців американці не схильні кидати слова на вітер – всі проекти, сплановані мною та моїми американськими партнерами були тією чи іншою мірою реалізовані, а якщо щось і не вийшло, то сталося не з вини американців.

Другою характерною особливістю, яку я для себе відзначив, спілкуючись з експертами, політиками, держслужбовцями, була готовність і здатність американців шукати і знаходити проблеми. На відміну бравурних заяв вітчизняного істеблішменту "а-ля у Багдаді все спокійно, все прискорюється, покращується, зростає, збільшується тощо", американці дуже уважні до проблем. Фігурально висловлюючись, в той час як наші "можновладці" схильні ігнорувати рак, американці помічають і лікують навіть нежить.

Можливо таке ставлення до проблем пов‘язане з впевненістю американців у своїй здатності їх розв‘язати. Жодного разу я не почув: "на жаль, ми не можемо вирішити цю проблему". Навпаки, навіть розглядаючи найболючіші глобальні проблеми американські експерти, чітко артикулюючи всю складність їхнього вирішення, завжди пропонували можливі шляхи вирішення, при чому не "умоглядні та фантастичні", а цілком реалістичні. На жаль, в Україні усталилася традиція не вирішувати проблеми, а ігнорувати їх.  І в цьому є великий контраст між Україною та США.

Словом, зі свого стажування я виніс дуже багато корисного. Проте особисто я вважаю своїм найбільшим здобутком відвідин Америки не тільки нові теоретичні знання чи практичні навички, і навіть не новий "експіріенс". Безумовно, все це дуже важливо. Але основне, що я виніс із спілкування з фахівцями та колегами у США – це усвідомлення того факту, що мій фаховий рівень не нижчий за їхній, а отже мої знання, вміння і навички дозволяють мені братися за вирішення складних проблем сучасності, а не стояти осторонь і чекати поки їх розв‘яжуть за мене і для мене інші.

Я повернувся в Україну сповнений бажання діяти. І нехай мої дії поки що не дали особливих результатів (більшість моїх ініціатив проігноровано або відкинуто керівництвом, свої вибори до ВРУ я програв, простір для маневру у публічній сфері також стрімко звужується, а здичавіння мас поширюється) я впевнений, що "у нас є проблеми і ми здатні їх вирішити". Просто це дуже складні проблеми і вирішити їх швидко і безболісно не вдасться.

І нехай я виходив з літака у Борисполі не так самовпевнено і гонорово, як той юнга, що відкрив "п‘ятсот Америк", але з чітким відчуттям того, що відкривши Америку для себе я мушу допомогти відкрити її іншим. Хоча б одну з тих Америк, які так щиро і несподівано відкрилися мені…