Розрахунки в іноземній валюті: податківці знову програють

   На початку квітня нарешті отримав по пошті довгоочікувану постанову Верховного Суду України від 13 лютого 2012 року  у справі, по якій я представляв інтереси суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності у спорі з ДПІ в Оболонському районі м. Києва ( http://reyestr.court.gov.ua/Review/22204833).
   Ця справа була розглянута всіма судами адміністративної юрисдикції протягом майже п’яти років.
   Для початку, наведу цитату з вищезгаданої постанови ВСУ:

   «…У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), ДПІ просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції.
   Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України не підлягає задоволенню з огляду на таке.
   Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, обґрунтовано виходив із того, що в доданих до заяви ДПІ постановах цього ж суду від 18 листопада 2010 року (К-1908/08, К-22714/07) по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано частину другу статті 4 Закону № 185/94-ВР, а саме: касаційний суд у подібних правовідносинах дійшов висновку про те, що прийняття Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України за результатами розгляду спору між резидентом та нерезидентом рішення, зокрема про припинення (закриття) провадження у справі, не є підставою для звільнення резидента від відповідальності за порушення строків розрахунків в іноземній валюті, навіть якщо таке судове рішення було постановлене внаслідок добровільної сплати боргу нерезидентом, оскільки наведене випливає з приписів частини третьої статті 4 Закону № 185/94-ВР.
   Верховний Суд України, усуваючи неоднакове застосування норм матеріального права касаційним судом, вважає правильним висновок цього суду в оскаржуваній ухвалі про те, що положення частини четвертої статті 4 Закону № 185/94-ВР поширюються на випадок припинення провадження Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України з підстав, передбачених пунктом 2 статті 32 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4002-XII “Про міжнародний комерційний арбітраж” (далі – Закон № 4002-XII), а саме внаслідок відмови позивача від своєї вимоги у зв’язку із добровільним виконанням нерезидентом зобов’язання.
   За змістом частини першої статті 1 та частини першої статті 2 Закону № 185/94-ВР імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, мають бути здійснені в строк, що не перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується.
   Частиною першою статті 4 Закону № 185/94-ВР встановлено, що порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.
   Згідно з частиною другою цієї ж статті у разі прийняття судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом термінів, передбачених експортно-імпортними контрактами, терміни, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону, зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується.
   У частині третій статті 4 Закону № 185/94-ВР встановлено, що в разі прийняття судом рішення про відмову в позові повністю або частково або припинення (закриття) провадження у справі чи залишення позову без розгляду терміни, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону, поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці терміни було зупинено.
   Зі змісту частини четвертої статті 4 Закону № 185/94-ВР вбачається, що в разі прийняття судом рішення про задоволення позову пеня за порушення термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом.
   За змістом пункту 2 статті 32 Закону № 4002-XII третейський суд приймає постанову про припинення арбітражного розгляду, коли, зокрема, позивач відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки відповідач не висуне заперечень проти  припинення розгляду і третейський суд не визнає законний інтерес відповідача в остаточному врегулюванні спору.
   Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що підставою для зупинення строків, передбачених статтями 1, 2 Закону № 185/94-ВР, є факт прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, а підставою для несплати пені за порушення відповідних строків – рішення суду про задоволення позову.
   Верховний Суд України вважає, що аналогічні наслідки мають наставати у разі, коли провадження у справі припиняється за заявою резидента про відмову від позову у зв’язку з тим, що нерезидент виконав зобов’язання за експортно-імпортним контрактом після подання позовної заяви до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, що є підтвердженням правомірності поведінки резидента.
   Отже, підстава для нарахування пені за порушення термінів має визначатися з урахуванням підстав припинення провадження у справі. Зокрема, якщо такою підставою є заява позивача про відмову від позовних вимог у зв’язку з виконанням відповідачем умов контракту, що свідчить про порушення відповідних строків нерезидентом, підстави для поновлення строків та нарахування резиденту пені відсутні.
    Таким чином, висновок касаційного суду у справі, що розглядається, про відсутність підстав для притягнення Підприємства до відповідальності за порушення строків розрахунків ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.
   Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви…»

   Для тих, хто регулярно займається зовнішньоекономічною діяльність, дана категорія справ добре відома. Для тих же, хто на практиці не стикався з подібними справами, дещо поясню.

   Обставини справи

   Для прикладу, змоделюємо таку ситуацію. У 2011 році ТОВ «А» (резидент) уклало з іноземною компанією «В» (нерезидентом) контракт на поставку обладнання на суму 100000 ЄВРО.  За цим контрактом, ТОВ «А » зобов’язалось здійснити 100 % (стовідсоткову) передплату за обладнання, а Компанія «В» зобов’язалась виготовити та поставити обладнання протягом 150 календарних днів з дати зарахування 100 % передплати на її рахунок.  Крім того, сторони домовились, що у разі виникнення між ними спору, спір підлягає передачі на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (надалі - МКАС при ТПП).
   На виконання вимог контракту, ТОВ «А» перерахувало 100000 ЄВРО. 
   Але так сталося, що Компанія «В» не змогла виготовити обладнання в намічені строки, у зв’язку з чим направила ТОВ «А» повідомлення про прострочення поставки обладнання приблизно на 50 календарних днів.
   Отримавши таке повідомлення,  ТОВ «А» ризикує сплатити пеню в розмірі 0,3 % вартості недопоставленого обладнання за кожен день, що перевищує 180 календарних днів. Така вимога (санкція) встановлена в ст.ст. 2, 4 ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
   Неважко підрахувати, що у разі поставки обладнання на 200-тий день, ТОВ «А» має сплатити пеню до бюджету в розмірі, що еквівалентний 6000 ЄВРО (100000/100%*0,3 * (200-180)).
   Єдина можливість зупинити нарахування цієї пені - це звернення ТОВ «А» до МКАС при ТПП  з позовом до Компанії «В» про повернення передплати. Ця можливість передбачена ч. 2 ст.  4 ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Зрозуміло, що такий позов бажано подати до спливу 180-денного граничного строку. При цьому, строки нарахування пені зупиняються з дати прийняття позову секретаріатом МКАС при ТПП, а не з дати порушення провадження у справі (постанова Верховного Суду України від 07.02.2011р.  http://reyestr.court.gov.ua/Review/14887461).
   Отже, за кілька днів до спливу 180-денного строку, ТОВ «А» подає до МКАС при ТПП позов до Компанії «В», і тим самим зупиняє строки нарахування пені. Якщо з позовом все гаразд, то через кілька днів (або, навіть, і вдень подачі позову) Голова МКАС при ТПП виносить постанову про порушення провадження у справі, в якій пропонується сплатити арбітражний збір та узгодити кандидатуру (чи кандидатури) арбітрів. Виконання цих вимог можна «розтягнути» до 60 днів.
    А тепер про найцікавіше.
   ТОВ «А» зупинило строки нарахування пені, розпочало виконання вимог постанови Голови МКАС при ТПП про порушення провадження у справі… І тут, на 200-тий день (як і було обіцяно), Компанія «В» виконує свої обов’язки за контрактом та здійснює поставку обладнання.
   Що робити в такій ситуації ТОВ «А» ? В такому випадку втрачає сенс розгляд справи у МКАС при ТПП і ТОВ «А» звертається до Голови цього суду з заявою про припинення провадження у справі.
  Всі, начебто, мають бути задоволені: ТОВ «А», нехай з простроченням, але отримало обладнання; Компанія «В» виконало свої зобов’язання; і, навіть, МКАС при ТПП має бути задоволений, оскільки отримав на рахунок невеличку суму у вигляді реєстраційного збору.
   Однак, ні… Незадоволеною у даній ситуації залишається податкова.

   Про невдоволення податкової

   Претензії у податківців виникають під час проведення планових (як правило) перевірок і обґрунтовуються тим, що у відповідності з ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», у разі прийняття судом постанови про припинення (закриття) провадження у справі, строки нарахування пені … поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний  день  прострочення,  включаючи  період,  на який ці строки було  зупинено.
   Неважко здогадатись, що як тільки податківці бачили постанову про припинення провадження у подібних справах, то одразу ж брались за нарахування пені в розмірі 0,3 % за кожний день прострочення, починаючи зі 181 дня. І нікого з них не хвилювали підстави прийняття такої постанови – брався до уваги один лише сам факт прийняття цієї постанови. За результатами перевірки складався акт, потім приймалось рішення штрафних (фінансових) санкцій, а далі все як завжди.
   В такій ситуації  опинялись багато підприємств, в тому числі і підприємство, інтереси якого я представляв.
   Далі – про правові позиції податківців та судів у даній категорії справ, які стали мені відомі під час підготовки та провадження у справі.

    Правова позиція податківців

   «…В случае принятия судом или арбитражным судом решения о … прекращении (закрытии) производства по делу … сроки, предусмотренные статьями 1 и 2 Закона, восстанавливаются и пеня за их нарушение уплачивается, за каждый день просрочки, включая период, на который эти сроки были приостановлены.

    В случае, изложенном в письме, в ходе судебного разбирательства Международным коммерческим арбитражным судом при Торгово-промышленной палате Украины нерезидентом погашается сумма задолженности в полном объеме перед ООО <...> и в связи с этим суд выносит решение производство по делу прекратить из-за того, что нерезидентом обязательство исполнено.
   С учетом изложенного в случае принятия судом такого решения сроки восстанавливаются и пеня за их нарушение уплачивается за каждый день просрочки, включая период, на который они были приостановлены, то есть начисление пени возобновляется до момента погашения нерезидентом суммы задолженности (даже если такое погашение происходит в ходе рассмотрения дела в суде).» (Лист ДПА України від 25.09.2006 N 10566/6/22-1015)

   Така позиція випливає з буквального тлумачення норм ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». До речі, на момент видання цього листа (2006 рік), позиція податківців суперечила правовій позиції Вищого господарського суду України, сформованій на два роки раніше, у 2004 році (наводиться нижче).

    Правова позиція господарських судів (на час, коли вони розглядали спори адміністративної юрисдикції)

   «Господарським судам слід  мати  на  увазі,  що  для  позивача припинення провадження у справі,  зокрема у зв'язку з добровільним задоволенням позовних вимог, є позитивним вирішенням спору на його користь.
   Тому у   кожному   випадку   господарським   судам  необхідно досліджувати  обставини,  що  зумовили  припинення  провадження  у справі.
   При цьому для визначення можливості застосування санкцій слід виходити не з формальної  обставини  -  припинення  провадження у справі, а з факту погашення заборгованості.» (рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 17.12.2004р. № 04-5/3360 «Про деякі питання практики застосування Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті"»)

   «... За змістом ст. 4 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" нарахування пені є стимулюючою санкцією для спонукання українських резидентів до повернення валютної виручки у законодавчо встановлені строки. Зазначені валютні обмеження введені з метою запобігання виведенню суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності валютних цінностей за державний кордон без адекватного імпорту на митну територію України реальних товарів чи послуг.
   З поданих матеріалів вбачається, що позивач виконав всі можливі дії щодо стягнення боргу з нерезидента, і саме внаслідок цих дій нерезидент поставив позивачу товар. Інших дій позивач вчинити не міг.
   Припинення Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України провадження у справі в частині стягнення з нерезидента заборгованості відбулось не внаслідок помилок з боку позивача та необґрунтованості чи безпідставності позовних вимог, а в результаті того, що під загрозою прийняття судового рішення нерезидентом визнані вимоги позивача та поставлено на користь позивача товар, передбачений зовнішньоекономічним контрактом.
   За таких обставин, судом визнається, що підстав для притягнення позивача до відповідальності за порушення термінів розрахунків, встановлених Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", у відповідача не було.» (рішення Господарського суду м. Києва від 10.05.2007р. у справі № 32/198-а (моя справа))

   Отже, господарські суди не сприймали буквально норму ч. 3 ст. 4 вищезгаданого Закону, а виходили з того, що для застосування цієї норми слід досліджувати обставини, що зумовлювали припинення провадження у справі.

   Правова позиція адміністративних судів

   Що стосується адміністративних судів, то тут судова практика не була однозначною. Спочатку все було гаразд: адміністративні суди дублювали практику господарських судів:

   «… слід мати на увазі, що для позивача припинення провадження у справі, зокрема, у зв'язку з добровільним задоволенням позовних вимог, є позитивним вирішенням спору на його користь. Тому ДПІ у кожному випадку необхідно враховувати обставини, що зумовили припинення провадження у справі і при визначенні можливості застосування санкцій слід виходити не з формальної обставини - припинення провадження у справі, а з факту погашення заборгованості.» (ухвала Вищого адміністративного суду України від 17.07.2007р.)

   «За змістом ст. 4 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" нарахування пені є стимулюючою санкцією для спонукання українських резидентів до повернення валютної виручки у законодавчо встановлені строки. Зазначені валютні обмеження введені з метою запобігання виведенню суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності валютних цінностей за державний кордон без адекватного імпорту на митну територію України реальних товарів чи послуг.
    З поданих матеріалів вбачається, що позивач виконав всі можливі дії щодо стягнення боргу з нерезидента, і саме внаслідок цих дій нерезидент поставив позивачу товар. Інших дій позивач вчинити не міг.
   Припинення Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промислової палаті України провадження у справі в частині стягнення з нерезидента заборгованості відбулось не внаслідок помилок з боку позивача та необґрунтованості чи безпідставності позовних вимог, а в результаті того, що під загрозою прийняття судового рішення нерезидентом визнані вимоги позивача та поставлено на користь позивача товар, передбачений зовнішньоекономічним контрактом.
   …
   Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що підстав про притягнення позивача до відповідальності за порушення термінів розрахунків, встановлених Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», у відповідача не було.» (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 26.02.2009р. у справі № 22-а-2348/08 (моя справа))

   Однак, менш, як через місяць після прийняття вищенаведеної постанови від 26.02.2009р. у справі № 22-а-2348/08, Вищий адміністративний суд України видає лист такого змісту:

   « … Закон   України   від   23.09.94  N  185/94-ВР "Про  порядок  здійснення  розрахунків  в  іноземній валюті"  передбачає  єдину підставу  для звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені за  порушення  строків  повернення валютної виручки або поставки товару за імпортними контрактами,  а саме прийняття судом рішення про задоволення позову резидента  про стягнення відповідної   заборгованості  за  зовнішньоекономічним договором.
   Виходячи з  наведеного  врегулювання  питання  про погашення простроченої заборгованості між резидентом та нерезидентом в інший спосіб  не  може  розглядатися  як  підстава  для  звільнення  від нарахування    пені    за    порушення   строків   розрахунків   у зовнішньоекономічній  діяльності.  Зазначене  стосується  також  і випадків  добровільної  сплати  боргу  нерезидентом,  у тому числі після порушення судового провадження за  зверненням  резидента.  У такому  разі  пеня  повинна  нараховуватися  з  моменту виникнення прострочення до моменту погашення боргу.
   При цьому прийняття судом за результатами розгляду спору  між резидентом  та  нерезидентом  іншого  судового  рішення,  ніж  про задоволення позовних  вимог,  зокрема  про  припинення  (закриття) провадження у справі,  не є підставою для звільнення резидента від відповідальності за  порушення  строків  розрахунків  в  іноземній валюті,   навіть   якщо  таке  судове  рішення  було  постановлене внаслідок  добровільної  сплати   боргу   нерезидентом.   Наведене випливає з  приписів  частини  третьої  статті  4  Закону  України від 23.09.94 N 185/94-ВР   "Про  порядок  здійснення розрахунків в іноземній валюті", яка передбачає поновлення строків повернення валютної  виручки  чи  поставки  імпортного  товару  з відповідним  нарахуванням  пені в разі прийняття судом рішення про відмову в позові повністю або частково або  припинення  (закриття) провадження у справі.» (лист Вищого адміністративного суду України від 17.03.2009р. № 359/13/13-09)

    Цю правову позицію, яка повністю відповідає інтересам податківців, адміністративні суди застосовували аж до 2011 року.  
   В серпні 2011 року, ВАСУ приймає постанову (у моїй справі) всупереч позиції, викладеній в листі від 17.03.2009р. № 359/13/13-09, тобто повертається до правової позиції господарських судів, зокрема:

   « … Вищий адміністративний суд України погоджується з наданою попередніми судовими інстанціями правовою оцінкою про те, що погашення відповідачем суми боргу в добровільному порядку відповідає правовій підставі щодо прийняття судом рішення про задоволення позову, за якої пеня за порушення встановлених термінів не сплачується з дня прийняття позову до розгляду справи судом.
   А відтак суди цілком правомірно визнали незаконним застосування до Підприємства оспорюваної суми штрафних санкцій за прострочення поставки за зовнішньоекономічним контрактом, у зв’язку з чим процесуальні підстави для скасування оскаржуваних рішень відсутні...» (ухвала Вищого адміністративного суду України від 11.08.2011р. (моя справа) http://reyestr.court.gov.ua/Review/18210514 )

   А в листопаді цього ж року, ВАСУ не просто приймає постанову всупереч позиції, викладеній в листі від 17.03.2009р. № 359/13/13-09, а фактично формує нову правову позицію на користь підприємців, а саме:

   «…Відповідно до статті 238 Господарського кодексу України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.
   Пеня за порушення встановленого статтею 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»терміну розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, нарахування якої передбачено статтею 4 цього Закону, підпадає під законодавче визначення адміністративно-господарської санкції та є такою санкцією за своєю юридичною сутністю.
   Відтак, при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності резидента складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.
    Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками. Відсутність хоча б одного із вказаних елементів свідчить про відсутність складу правопорушення.
   З аналізу частини 1 статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»вбачається, що стягнення пені за прострочення одержання резидентом виручки в іноземній валюті відбувається за порушення резидентами терміну, передбаченого статтею 1 цього Закону. Тобто, підставою відповідальності резидента за порушення Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»є наявність у його діях факту правопорушення.
   Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було вжито усіх необхідних заходів для своєчасного повернення валютної виручки за експортовану продукцію по контракту від 28 грудня 2005 року № 003/06-Е, зокрема, звернення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при торгово-промисловій палаті України з позовною заявою до Республіканського унітарного підприємства «Торговый дом концерна «Белресурсы» про стягнення заборгованості.
   Тобто, з фактичних обставин справи вбачається, що позивач не лише виконав усі умови іноземного контракту, але і вжив усіх можливих від нього заходів спрямованих на попередження та уникнення правопорушення при здійсненні розрахунків у іноземній валюті, що свідчить про відсутність вини у його діях. У зв’язку з чим, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування до позивача адміністративно-господарської санкції пені за порушення положень статті 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
   Колегія суддів відзначає, що посилання податкового органу на частину 4 статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», якою визначено, що підставою для звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені за порушення строків повернення валютної виручки або поставки товару за імпортними контрактами є прийняття судом рішення про задоволення позову резидента про стягнення відповідної заборгованості за зовнішньоекономічним договором, як на єдину підставу звільнення резидента від відповідальності за порушення валютного законодавства є необґрунтованим, оскільки суперечить як Конституції України так і самому Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
   Як вбачається з аналізу статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», нею визначено відповідальність за порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону та порядок вирішення пов’язаних з цим спорів у судовому порядку.
   Разом з тим, у Законі України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»немає жодної норми, яка б передбачала нарахування пені у випадку погашення нерезидентом заборгованості за іноземним контрактом у проміжок часу, а саме з моменту прийняття позову Міжнародним комерційним арбітражним судом до моменту винесення кінцевого рішення, що мало місце у даному випадку, а саме з 14 липня 2006 року (дата постанови про прийняття справи до провадження) по 20 жовтня 2006 року (дата рішення), оскільки остаточне погашення дебіторської заборгованості нерезидентом відбулося 31 серпня 2006 року.
   Частиною 2 статті 58 Конституції України визначено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
  Отже, оскільки Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» не передбачено відповідальності за добровільне погашення дебіторської заборгованості нерезидентом за іноземним контрактом у період розгляду справи у Міжнародному комерційному арбітражному суді підстави для застосування до резидента штрафних санкцій відсутні..» (ухвала Вищого адміністративного суду України від 30.11.2011р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/20671229)

   Правова позиція Верховного Суду України

   В решті-решт, все закінчилось тим, що ДПІ звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у моїй справі; Вищий адміністративний суд України допустив цю справу до провадження Верховного Суду України, і за результатами цього розгляду була прийнята постанова від 13.02.2012р., яка наведена на початку цієї статті.

   Щоправда, у 2007 році Верховний Суд України прийняв доволі оригінальну постанову, суть якої зводиться до того, що Закон № 2181 не регулює питання застосування та стягнення фінансових санкцій за порушення термінів розрахунків при виконанні зовнішньоекономічних контрактів. Іншими словами, ДПІ взагалі не мала право приймати рішення про стягнення пені у даній категорії справ.
 
    «…  у преамбулі Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III“Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” зазначено, що цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який встановлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед  бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення. Також він встановлює спеціальний порядок нарахування, оскарження нарахування, процедуру сплати та примусового стягнення, яка може застосовуватися лише щодо  податків і зборів (обов’язкових платежів), сплата яких передбачена Законами з питань оподаткування. Тобто цей Закон не регулює питання застосування та стягнення фінансових санкцій за порушення термінів розрахунків при виконанні зовнішньоекономічних контрактів.
   У статті 1 цього Закону податкове зобов'язання визначено як зобов'язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та в строки, визначені цим Законом або іншими законами України (пункт 1.2), а податкове повідомлення – як письмове повідомленням контролюючого органу про обов'язок платника податків сплатити суму податкового зобов'язання, визначений контролюючим органом у випадках, передбачених цим Законом (пункт 1.9).
    Таким чином, податкове повідомлення-рішення як форма акта ненормативного характеру може застосовуватися лише щодо обов'язків зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), вичерпний перелік яких наведено у статтях 14, 15 Закону України від 25 червня 1991 року № 1251- XII "Про систему оподаткування".
    У зазначених нормах пеня, застосована відповідачем, не визначена як податок або збір (обов’язковий платіж). Тому обов'язок позивача зі сплати пені за порушення норм Закону не належить до категорії податкового зобов'язання або податкового боргу.
   З урахуванням порушень, допущених судами при вирішенні цього спору, всі ухвалені ними судові рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. » (постанова Верховного Суду України від 18.09.2007р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/1812127)

   Висновки

   Як на мене, причиною виникнення подібних спорів є помилка законодавця, який некоректно прописав норми ст. 4 ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та не врахував, що прийняття постанови про припинення провадження у справі не обов’язково свідчить про відмову від позову чи програш позивача і, як наслідок, неповернення валютних цінностей в Україну.
   Але питання навіть не в помилці, а в тому, що до цього часу законодавець так і не спромігся її виправити, хоч знав і спостерігав (чи повинен був знати і спостерігати) за судовою практикою вирішення подібних спорів.
   Добре, що Верховний Суд України розібрався (сподіваюсь, остаточно) в цьому питанні. Можливо, це можна назвати прикладом перемоги верховенства права і здорового глузду над неякісною «буквою закону».