Проблеми української партійної системи

Все мы – народ,

и правительство – тоже.

Отто фон Бисмарк

Загальна модель існування людства передбачає одвічний розподіл на владу і народ. В залежності від політичного режиму цей поділ буде мати свої специфічні риси: демократія передбачає співпрацю між владою та різними соціальними групами суспільства. Погоджуюсь з тими, хто вказує на відірваність української правлячої еліти від людей, причому ситуація повторюється від виборів до виборів.

Досвід усіх розвинених країн світу свідчить, що політичні партії є тим безпосереднім ланцюгом, який зв’язує владу і суспільство. Зважаючи на величезну кількість партій в Україні, можна було б припустити, що у нас повноцінно представлені інтереси всіх суспільних груп. Але це не так. По-перше, вага і можливості партії визначаються її присутністю у парламенті (хоча б у ролі опозиції), а по-друге, наявністю політичної волі реально представляти інтереси людей, а не тільки займатися передвиборчим проголошенням «солодких обіцянок».

Проведене у цьому році соціологічне опитування Центром Розумкова показало, що політичним партіям не довіряє (або скоріше не довіряє) близько 70 % наших громадян, у той час як повна довіра є лише у 3,2 %. Чому до партій таке відношення? Я думаю, одна з причин полягає у тому, що вони не виконують належним чином свої основні функції  - дві з яких я вважаю дуже важливими на сьогодні – 1) виробляти та реалізовувати програми державного розвитку; 2) об’єднувати суспільство навколо цілей, що проголошені в партійних програмах.

Криза радянської політичної системи призвела до громадянської активності – наприкінці 1980-х років почали швидко виникати громадські рухи. Справа у тому, що при радянській системі, як правило, ігнорувалося різноманіття суспільних інтересів і у громадян назріла потреба приймати участь у суспільно-політичному житті та впливати на прийняття рішень.

Після розпаду Радянського Союзу політична та економічна кризи поглибились, загострювалися міжнаціональні, релігійні та мовні стосунки. Ці фактори спричинили хвилю масової політизації та опозиційних настроїв. Почався процес об’єднання громадян навколо актуальних на той час ідей, але нові суспільні утворення не мали чіткої організаційної структури і достатнього потенціалу реалізувати свої політичні програми та змінити критичну ситуацію (на відміну від партій).

Отже, складні соціально-економічні та політичні реалії зумовили  створення в Україні багатопартійної системи. Після того, як партії почали реєструвати на регіональному рівні (у 1990 році), їх кількість швидко зросла до двадцяти. Таку активність я пояснюю прагматизмом українських політиків, оскільки наближався час парламентських виборів, а партії були надійним інструментом у боротьбі за владу. Нездатність демократичних партій об’єднатися навколо єдиної програми розпорошила їхні сили, що показали і парламентські, і президентські вибори.

Кількість партій з часом зростала, але більшість з них не мала достатньої електоральної підтримки внаслідок відсутності механізмів реалізації своїх партійних функцій.

Я вважаю, що найбільша вада українських партій – це невідповідність ідеологій та програм вимогам часу, а також перебування у постійній боротьбі. Так, партії повинні боротися за владу, але це не повинно бути єдиною головною ціллю. Згадую, як після усунення від влади у 1991 році комуністів, демократичні сили були у повній розгубленості – спільний ворог переможений, а що далі? Виявилося, що партії не мають оптимального варіанту розвитку країни; їхньою основною політичною метою була тільки боротьба з Комуністичною партією.

Так склалося (та по-іншому, мабуть, і не могло бути), що перші політичні партії, які виникали в незалежній Україні, були національно-демократичними і приділяли увагу проблемам історії та культурі титульної нації. Акцент ставився на національні та релігійні відмінності, що робило суспільство менш консолідованим, натомість питанням соціально-економічного характеру приділялося менше уваги. Діяльність націонал-демократів зумовила виникнення партій східно- та південноукраїнського походження, які відстоюють права своїх регіонів.

Отже, вважаю, що Україні вкрай необхідні політична сила, діяльність якої буде спрямована на вирішення соціальних та економічних проблем, на усунення внутрішніх конфліктів, які свідомо підігріваються  вже два десятиріччя.  Крім того, необхідно ліквідувати той величезний розкол, який існує між владою та соціальними групами, що не належать до політичної еліти, а це можуть зробити тільки ті, хто глибоко розуміє сутність демократії та щиро вболіває за долю України.