Без людей, які працюють і вірять у своє завтра, відбудова України неможлива.
Україна переживає один з найскладніших періодів своєї історії. Повномасштабна війна з Росією не тільки руйнує міста та інфраструктуру, але й глибоко впливає на економіку, зокрема на ринок праці. Мільйони українців втратили роботу (за даними НІСД, близько 6,2 млн), емігрували (7 млн) або стали внутрішньо переміщеними особами (4 млн). Безробіття, дефіцит кадрів, зростання неформальної зайнятості та соціально-економічні нерівності стали реальністю для багатьох. Але чи готова поточна політика зайнятості відповісти на ці виклики?
З початку повномасштабного вторгнення у 2022 році український ринок праці зазнав глибоких трансформацій. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися, а структурні зміни стали критичними. Робоча сила скоротилася до 15 мільйонів осіб - це на 12% менше, ніж до війни. Значний вплив мали міграційні процеси: 7 мільйонів українців виїхали за кордон, а 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Це призвело до гострого дефіциту кадрів, про який повідомляють 75% роботодавців станом на кінець 2024 року.
Парадоксально, але поряд з дефіцитом існує високе безробіття. За офіційними даним, рівень безробіття знизився з 13,1% у 2024 році до прогнозованих 11,6% у 2025-му. Зареєстрованих безробітних на початку 2025 року -143 тисячі, що на 7 тисяч менше, ніж роком раніше. Однак реальна картина значно гірша: багато людей працюють неформально або взагалі вийшли з ринку праці (понад 30% українських працівників сьогодні - у «тіньових» і «сірих» формах зайнятості).
Війна посилила демографічні проблеми - скорочення працездатного населення через втрати, міграцію та інвалідність. Промисловість, особливо металургія, хімія та машинобудування, постраждала від руйнувань, логістичних проблем та енергетичних криз. Регіональні відмінності катастрофічні: схід і південь втратили більшість промислових і аграрних робочих місць, тоді як захід і центр перевантажені вимушеними переселенцями.
Ці зміни не тільки економічні, але й соціальні. Найбільш вразливі групи - жінки, молодь, пенсіонери, ветерани та люди з інвалідністю - опинилися в найгіршому становищі. Поточна політика зайнятості, орієнтована на довоєнні реалії, не враховує цих трендів, що призводить до зростання нерівностей і ризику соціальних заворушень.
Війна спричинила деструкції в ключових елементах ринку праці: системі оплати, обов'язковому соціальному страхуванні, неформальній зайнятості та тристоронньому соціальному діалозі. Кількість застрахованих працівників впала до 8,8 мільйонів на грудень 2024 року – на 968 тисяч менше, ніж у 2021-му. Неформальна зайнятість охоплює понад 30% працевників, і цей показник зростає через перехід бізнесу в тінь, страх мобілізації та поширення платформної економіки, як таксі чи доставка.
Заборгованість із зарплат - ще одна болюча проблема. До війни вона становила 3,1 мільярда гривень, а після вторгнення зросла. Наприклад, у Києві на березень 2025 року - 596 мільйонів гривень (зростання на 35,5%), а в донецьких і луганських шахтах - 500 мільйонів. Це не тільки б'є по кишенях працівників, але й підриває довіру до системи.
Соціально-економічні нерівності під час війни загострилися. Коефіцієнт заміщення пенсій впав з 37,7% у 2015-му до 23,9% у 2024-му, що значно нижче норми МОП у 40%. Високі зарплати топ-менеджерів (наприклад, CEO Нафтогазу - 2,092,500 гривень на місяць проти середньої в галузі 23,200) різко контрастують з середньою зарплатою по економіці 21,500 гривень у 2024-му. Заморожені соціальні стандарти і гарантії, як мінімальна зарплата 8,000 гривень у 2025-му (нижче фактичного мінімуму 16-20 тисяч), тільки посилюють бідність.
Серед трендів - глибока структурна трансформація через війну, міграцію, демографічні втрати та руйнування інфраструктури. Глобальні фактори, як цифризація та конкуренція за кваліфікованих працівників, додають складності. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися.
Один з головних трендів - дефіцит кадрів поряд з високим безробіттям. Близько 75% роботодавців стикаються з постійним браком працівників, що призводить до конкуренції за фахівців. Причини: міграція, мобілізація, демографічний спад.
Інший тренд - невідповідність освіти та потреб ринку. Випускники вишів часто працюють не за фахом або безробітні через невідповідність навичок. Це вимагає системної модернізації освіти.
Цифровизація та нові форми зайнятості, як гіг-економіка та віддалена робота, знижують бар'єри входу на ринок і створюють інноваційні моделі. Це шанс для відновлення, але також ризик зростання неформальної зайнятості.
Сільське господарство демонструє стійкість: експорт їжі майже досяг довоєнних 24,5 мільярдів доларів у 2024-му, 59% загального експорту. Але промисловість страждає від руйнувань і логістики.
Війна посилила проблеми для вразливих груп. Люди з інвалідністю - понад 3 мільйони на середину 2024 року - мають лише 16% рівня зайнятості проти 55% у ЄС. Ветерани, ВПО та пенсіонери стикаються з бар'єрами.
Регіональні диспропорції зростають. У зонах бойових дій, як Донецьк і Луганськ, заборгованість і безробіття найвищі. Міграція спустошила схід і південь, але створила тиск на західні регіони.
Тристоронній соціальний діалог фактично заблоковано з 2018 року, фонди соціального страхування неефективні (адміністративні витрати 22% у 2024-му). Критична залежність від зовнішнього фінансування та демографічний спад загрожують довгостроковій стабільності.
Брак реформ у освіті призводить до невідповідності кваліфікацій. Державою належним чином не регулюється гіг-економіка, де працівники позбавлені соціального захисту.
Поточна урядова політика фокусується на короткострокових пасивних заходах, як одноразова допомога, субсидії чи реєстрація безробітних, але ігнорує структурні проблеми. Державна політика зайнятості останніх років мала переважно реактивний характер: фокус на виплатах, а не на створенні нових робочих місць. Державна служба зайнятості часто обмежувалася реєстрацією безробітних і короткостроковими курсами. Механізми перекваліфікації не відповідали потребам сучасного ринку — особливо в цифрових професіях. Відсутність регіональної адаптації призвела до неефективного розподілу робочої сили. В результаті ми отримали ситуацію, коли робочі руки є, але вони не там, де потрібні, і не мають потрібних кваліфікаційних навичок.
Інтеграція з ЄС вимагає гармонізації стандартів в тому числі і соціальних, але прогрес дуже повільний. У звіті, що вийшов у лютому 2023 року, Європейська Комісія оцінила рівень підготовки України до вступу в ЄС у сфері соціальної політики та зайнятості як лише початковий. Це всього лише один бал із п’яти можливих, тобто прогрес України у цьому напрямку Європейська Комісія оцінює як найгірший і найнижчий серед країн-кандидатів. Має місце фактична відсутність стимулів для повернення мігрантів майже 4,5 мільйони з країн ЄС, що знижує потенціал після воєнного розвитку.
Нова політика зайнятості повинна враховувати сучасні тренди: цифровізацію, міграцію, дефіцит кадрів та війну. Вона має бути орієнтованою на відновлення, ЄС-інтеграцію та Цілі сталого розвитку ООН (зокрема, зменшення соціальних нерівностей).
Спочатку перегляд мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму через тристоронній соціальний діалог, гармонізація з Директивою ЄС 2022/2041 (60% медіанної зарплати) та конвенціями МОП. Приєднатися до програми МОП щодо прожиткових зарплат.
Реформувати систему оплати: підняти базові ставки в тарифних сітках, мінімізувати розриви між секторами, додати надбавки за роботу в прифронтових зонах.
Нова система зайнятості має мотивувати до роботи, а не до очікування виплат. Необхідно ввести модель “активного працевлаштування”, де людина отримує фінансову підтримку лише за умови участі в навчанні або суспільно корисних роботах.
Навчання протягом життя. Війна створила нову економіку — технічну, оборонну, сервісну. Потрібно зробити державну систему перепідготовки гнучкою, короткою і доступною онлайн.
Необхідно запровадити регіональні програми відновлення зайнятості.Кожна область має мати свій “План трудового відродження” — із залученням місцевого бізнесу, громад і донорів. Це дозволить повернути роботу туди, де вона зникла.
Гендерна рівність та інклюзія. Жінки, ветерани, люди з інвалідністю мають бути ядром нової політики зайнятості. Їхня інтеграція - це не соціальна благодійність, а економічна необхідність.
Потрібен “єдиний державний цифровий портал праці”, що поєднуватиме вакансії, навчання, кар’єрне консультування, мікрокредити для самозайнятості.
Відновлення України не може базуватись на дешевій робочій силі і сировиній моделі економіки. Україна має перейти до інноваційної моделі в основі якої високотехнологічна, гідно оплачувана праця, що підтримується державою через податкові стимули та партнерство з бізнесом.
Як слушно зазначають українські вчені-економісти Василь Костриця і Тетяна Бурлай: “Ринок праці — це не просто індикатор економіки, це дзеркало суспільної довіри”. Людина праці цеперш за все стратегічний ресурс держави (https://etet.org.ua/docs/ET_25_2_49_uk.pdf). Якщо люди вірять, що держава дає шанс на роботу, вони залишаються, працюють, сплачують податки, відбудовують громади. Якщо ж політика зайнятості неефективна, то суспільство втрачає віру, а країна - людський капітал.
Сьогодні Україна стоїть перед історичним вибором: або відтворити стару соціально несправедливу модель нерівностей і неформальної праці, або створити новий соціально-економічний договір, де праця стане фундаментом повоєнного відродження.
Для післявоєнної України праця - це не просто економічна категорія. Це психологічна та соціальна безпека. Зайнятість - це антипод травми, безсилля, втрати. І саме тому нова політика зайнятості і праці має бути гуманістичною: орієнтованою не лише на економіку, а й на гідність людини.
Україна має шанс створити сучасну, стійку, цифрову та інклюзивну економіку праці, якщо:
держава стане не просто “реєстратором безробітних”, а партнером у кар’єрному розвитку;
освіта, профспілки і бізнес працюватимуть у тісній зв’язці;
повернення українців із-за кордону стане не актом патріотизму, а раціональним вибором - бо вдома є робота, гідна зарплата і перспектива розвитку.
Війна змінила Україну тепер настав час змінити й політику зайнятості. Час діяти - для мільйонів українців, які заслуговують на гідну роботу та майбутнє. Бобез людей, які працюють і вірять у своє завтра, відбудова неможлива.
