До питання про козацтво як державотворчий етнос

Автори козацьких літописів: «Літопис самовидця», «Літопис Григорія Грабянки», «Літопис Самійла Величка» вважали, що козаки є окремим народом. Козаки, як вважали літописці, є нащадками скіфів, сарматів та інших арійських народів, які спрадавна мешкали у степах між гірськими хребтами Карпатам та Алтаєм, Уралом і Кавказом. Козацький етнос, так само як і руський, став базисом для формування українського народу. В першій українській Конституції, укладеній Пилипом Орликом, наголошено, що козаки походять від козар, які споконвіку населяли ті землі, що займають козацькі народи.

«Стародавній хоробрий козацький народ, що раніше називався козарським, спочатку був піднесений славою безсмертною, розлогими володіннями та лицарськими відвагами, якими наводив страх на навколишні народи».

Пилип Орлик «Договори і постанови прав і свобод військових»

Московські ідеологи вкрай негативно ставились до самої думки про існування козацького етносу. За концепцією імперських, а надалі радянських істориків, козаки були окремим суспільним станом, що виник на основі покріпачених селян-втікачів «уходників», які оселились на окраїнах Московського царства. Звідси, на їхню думку, виникла і назва Україна. Кремлівські правителі здригаються від самої лише думки про те, що донські, уральські та кубанські козаки зрозуміють, що вони аж ніяк не є частиною фіно-угорського «вєлікороського народу» і проголосять про своє право на самовизначення.

Досі щодо євроазійських степових просторів використовується термін «Дике Поле». Однак загальновідомо, що територія Великого Степу ніколи не була пусткою. Перші державні утворення європейських народів, про які збереглись відомості на сторінках давніх хронік, знаходились на теренах України. Йдеться про Скіфське царство, що межувало з грецькими містами-державами і Боспорським царством. Про звитяжні походи і битви скіфів розповів Геродот в «Історії». Він описав звичаї та вірування скіфів, їхній побут, військове мистецтво. Також грецький історик розповів про сусідів скіфів – гетів, могутній європейський народ, який став основою для формування слов’янських народів.

Римські історики та географи: Страбон, Тацит, а за ними візантійські – Прокопій, Пріск, Іордан та інші залишили велику кількість матеріалу з описом побуту, вірувань та військових походів як землеробів-слов’ян так і їхніх сусідів скотарів арійців. Військова експансія гунів, очолена Аттілою, до земель Римської імперії залишилась в пам’яті нащадків як Велике переселення народів. Протягом століть степовики зберігали свою ідентичність. Географічно-природні особливості обумовлюють як спосіб життя, так і спосіб ведення війни.

Дослідники козацтва відзначали, що козаки увібрали всі надбання минулого. Степові простори України в добу формування, розквіту та занепаду Русі населяли степовики: торки та чорні клобуки, берендеї та печеніги, половці та ковуї, бродники та берладники. У вітчизняних літописах міститься безліч згадок про них. На мапах збереглись тисячі топонімів, в українській мові – тисячі термінів, а археологи знаходять силу-силенну артефактів, що підтверджують сталість традицій співіснування слов’яно-арійського населення в східній частині Європи.

Козаки в переважній більшості займались землеробством і скотарством, мисливськими і риболовецькими промислами та солеварінням, ремеслами та металургією, торгівлею та чумацтвом. Спрадавна козаки були волелюбними, незалежним, а відтак – войовничими та самодостатніми. На що вказували автори, які присвячували свої праці опису їх історії та звичаїв. З огляду на вплив сусідніх народів і державних утворень, з якими контактували степовики, з часом вони мали певні відмінності між собою. Хоча українські, чорноморські, кубанські, донські, уральські козаки мають незначні особливості, привнесені з часом, одначе вони не применшують спільних ознак, які кардинально вирізняють козаків серед інших етносів.

Головне, що об’єднує  світове козацтво, так це козацький дух. З давніх-давен козацький народ славився своєю волелюбністю. Вільною Козацькою республікою називали Військо Запорозьке Низове іноземні посли та мандрівники. Столицею Запорозького козацтва була Запорозька Січ. Укріплені поселення: зимівники, станиці, поселення, хутори та січі розташовувалися на всій території козацького краю. Загальновідомо, що перша Запорозька Січ була на острові Хортиця. На Хортиці, Малій Хортиці та Скелястій частині Верхньої Хортиці здавна існували укріплення. Навіть устрій Січі був просякнутий козацьким духом. Духом відваги, честі, православного братерства. 

Балки та урочища, що тішать око на Хортиці та на її околицях, були надійними укриттями для запорозьких козаків. Бухти та причали і нині мають назви, пов'язані з суднобудуванням, відома балка Січові ворота. Три річки Верхня, Середня та Нижня Хортиці впадають у Дніпро навпроти о. Хортиця. А поряд з островом, у руслі Старого Дніпра, розташований острів Мала Хортиця – острів Байда. На ньому розміщувалося поселення епохи бронзи (3-4 тис. до н.е.), він був заселений в античний час і за часів черняхівської культури перших століть нашої ери. По обидва боки на берегах Дніпра в епоху Київської Русі були укріплення печенігів а пізніше половців, що контролювали переправи і збір мита з купців.

В ХІІІ – XVI ст.ст. у складі держави Річ Посполита, яка об’єднала землі Польського королівства, Руського королівства і Литовського князівства, поступово сформувався етнос, який називали урядом посполитими, а самі себе іменували «козаками». Під час Визвольної війни поняття «українська еліта і козацька старшина» стали синонімічними. Поступово ідея вільного козацького народу «від Сяну до Дону» стала основоположною для самоідентичності українського козацтва і світового українства.

Тож Хортиця – це не лише населений пункт, не лише острів і не лише назва річок. Скеляста височина з системою річечок, які впадали в Річище (р. Старий Дніпро), з цілим каскадом озер і джерел. Справжній архіпелаг островів, скель, мисів. Ландшафтне розмаїття доповнювали ліси, переліски, балки, яри та ярки. І всюди села, селища, хутори, верфі, пасовища, вигони… Все це є унікальним явищем – Хортиця. Тут знаходився військовий плацдарм, який використовували протягом тисячоліть для підготовки до походів у пониззі Дніпра. Тут була перша Запорозька Січ. У джерелах зафіксовано, що у XVI ст. на острові знаходилось містечко-замок князя Дмитра Вишневецького-Байди.

Хортицька Січ − перша столиця Козацької держави. Головне місто, а не дрібна фортеця. Запорозька Січ на острові Хортиця займала площу всієї північної частини острова, а також значну територію Верхньої Хортиці на правому березі Дніпра та височини Лівобережжя. Природні височини захищали столицю Війська Запорозького Низового від ворожих набігів. На острові Хортиця і прилеглій території Верхньої Хортиці збереглися земляні укріплення. За часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного частину з них було відновлено. Підводні археологи і донині знаходять рештки суден біля козацьких корабелень, на яких козаки ремонтували свої чайки після проходження порогів і повернення з походів на турецькі фортеці, розміщені на берегах Чорного моря.

Загалом налічують вісім Січей на Дніпрі: Хортицька 1551–1557; Томаківська – 70-80 роки ХVІ ст.; Базавлуцька – 1593–1638; Микитинська – 1639–1652; Чортомлицька – 1652–1709; Кам’янська – 1709–1711, 1730–1734; Олешківська – 1711–1728; Нова Січ – 1734–1775 роки. Цікаво те, що після знищення Катериною ІІ Січі запорожці перебрались за Дунай, де на острові святого Юрія (Георгія) заснували Задунайську Січ. Фортеці-січі, містечка, зимівники, хутори і слободи з часом перетворились на сучасні міста і села.

Не варто забувати, що московські правителі всіляко заохочували козаків ставати на бік уряду. Імперія використовувала своїх нових підданих для участі у загарбницьких походах, придушення селянських і робітничих повстань. Козацькі отамани «приростили» Московське царство Поволжям, Сибіром і Кавказом. За відданість царі і імператори «жалували» козаків прикордонними землями. Так було створено Чорноморське, а затим Кубанське козацьке війська. А тих козаків, які висловлювали непокору, відправляли в заслання. Легендарний кошовий Іван Сірко відбував покарання в Сибіру, а останній запорозький кошовий Петро Калнишевський –  в Соловецькому монастирі.

Сьогодні в Україні неймовірно зріс інтерес до всього, що пов’язано з козацтвом. Історії козацтва присвячено низку праць вітчизняних дослідників, з-поміж яких виділяють роботи Дмитра Яворницького, який провів чимало експедицій з метою вивчення історії Північного Чорномор’я. Однак досі довкола козацтва існує безліч міфів і стереотипів. Приміром, хоча в Конституції зазначено, що державним символом держави, закріпленим у Конституції України є герб Війська Запорозького Низового, на якому зображений козак із рушницею. Питання закріплення цього символу на державному рівні через спротив чиновників невирішене, так само як і питання щодо прийняття закону про державні символи і цивільний обіг зброї.

Зауважимо також, що військових Збройних Сил України називають на кшталт російських – солдатами (імператор Павло І перейняв від пруссів), а не козаками. Посади, звання, однострої тощо також подібні до тих, що запроваджені у північного сусіда, а не традиційно українські.

Отже, українська еліта має великий пласт роботи, яку належить зробити, щоб віднайти та відобразити власну ідентичність. Кожному українцю, якщо він таким є насправді, слід зрозуміти і відкрити в собі свою справжню козацьку сутність. Викорінення імперсько-радянського менталітету, віднайдення власного світобачення має стати основою розбудови сучасного модернового інформаційного суспільства, яке в своєму рості черпає повними долонями свою неповторність із традиційних козацьких джерел.

Звернімо увагу на процеси, що відбувались на теренах Дону та інших козацьких регіонах, захоплених Московським царством. З одного боку влада прагнула знищити козацтво як явище, стерти козацьку ідентичність та асимілювати населення, з іншого використовувало козацтво в своїх брудних ігрищах, зокрема в погромах та війнах з народами Кавказу.

Під час Першої світової війни козацькі формування воювали у складі російської армії, а після розпаду імперії та звірячого вбивства комуністами імператорської родини козаки поринули у вир громадянських рухів, повстань і бунтів. Область Війська Донського стала кісткою в горлі комуністичного уряду. 24 січня 1919 року Оргбюро ВКП(б) прийняло секретну директиву «До всіх відповідальних товаришів, які працюють у козацьких районах», якою було запущено процес розказування — фактично знищення козаків як окремого військового та етнічного стану.

Частина козаків опинилась в еміграції і на початку Другої світової війни багато з них стали прибічниками Гітлера. Білий генерал, отаман донських козаків Петро Краснов, який переїхав до Німеччини в 1936 році, разом із нацистським ідеологом Альфредом Розенбергом обґрунтовував тезу, що донські козаки не словʼяни, а прямі нащадки готів, тобто «чисті» арійці. Іншим пронімецьким донським отаманом був Глазков, який керував «Козацьким національним центром» у Чехословаччині та вітав її окупацію Німеччиною у 1938 році. Їх підтримував і кубанський козак, отаман Андрій Шкуро ― командувач Кубанського козацького війська у 1918―1919 роках.

У Другій світовій війні козацтво взяло активну участь в боротьбі проти радянської влади. Почалася організація козацьких формувань у складі Вермахту як на окупованих територіях, так і в емігрантському середовищі. 10 листопада 1943 року було сформовано «Козачий Стан» — військову організацію, що об'єднувала козаків у складі німецьких збройних сил. З червоною армією воювали: 1-а козача дивізія, Окремий козачий корпус, Калмицький кавалерійський корпус, 15-й козачий кавалерійський корпус СС та інші підрозділи. В листопаді 1944 року, коли становище Німеччини на фронтах стало критичним, Гітлер дозволив сформувати Комітет визволення народів Росії на чолі з Власовим і створити повноцінну армію з усіх росіян, які мали бажання її підтримати. До Комітету увійшли й члени Козачого стану ― донського формування із 30―40 тисяч бійців, очолювані генералом Сергієм Павловим. Але значного впливу на хід бойових дій ці війська не мали. Донські козаки відступили в Польщу, потім ― в Італію, де зрештою у травні 1945 року здалися британцям. Їм пощастило менше, аніж Російському корпусу ― британці видали їх Радянському Союзу, де всіх полонених, включно з Петром Красновим та Андрієм Шкуро, стратили. 

Отже, перед істориками постало глобальне питання вивчення справжньої історії козацтва. А політологам варто замислитись над питанням, який вектор розвитку оберуть Донська і Кубанські козацькі республіки після розпаду Російської Федерації. Не менш важливим є і можливість утворення Слобідської, Уральської та інших незалежних демократичних держав. Таких запитань безліч. Кожне потребує відповіді не в майбутньому, а вже зараз. Зволікання неприпустиме. Маємо визначитись, чи продовжувати розбудову країн Східної Європи на імперському авторитарному ґрунті, маючи імперські шовіністичні амбіції, або закласти у фундамент державності принципи рівності, справедливості і свободи, проголошені провідниками світової цивілізації.