Окремі питання енергетичної безпеки України: рівень держави та великих міст

В статті розглядаються окремі питання енергетичної безпеки України на рівні держави та великих міст, окреслено питання розвитку підприємств міського електротранспорту

На сучасному етапі розвитку світової економіки загалом та української зокрема постало питання переходу до енергоефективної економіки та соціальної сфери. В Україні питання переходу від споживання нафти та газу до споживання електроенергії мають пріоритетне значення. Енергетичний ринок України є нерівномірним за своєю структурою та можливостями. Сьогодні Україна виробляє електричної енергії більше, ніж потребує економіка та соціальна сфера. У той же час на енергетичному ринку держави спостерігається залежність економіки та домогосподарств від імпорту нафти і газу. А значна частина сировини для вироблення електроенергії імпортується, зокрема і з Російської Федерації.

Через наведене вище перехід значних суб’єктів енергетичного ринку України - виробників на виробництво електричної енергії та ще й отриманої з альтернативних джерел є не просто питанням економіки, і навіть не просто питанням політики, а питанням збереження суверенітету та навіть фізичного виживання. Те саме стосується і суб’єктів енергетичного ринку України - споживачів значних обсягів енергії.

До останніх часів Україна в переважній більшості закуповувала нафту й газ у Російської Федерації, через що знаходилася у серйозній залежності від неї. Сьогодні ж потрібно вишукувати варіанти отримання дешевої електричної енергії із відновлювальних джерел – енергії Сонця, вітру, морських припливів, механічної енергії людей та сучасних машин і пристроїв, здатних таку енергію генерувати.

Слід це робити максимально швидко, оскільки у переважній більшості країн із потужною економікою щодня будуються і вводяться в експлуатацію нові потужності для генерації енергії з альтернативних джерел. Достатньо лише зазначити, що протягом кожного дня у КНР з’являється кілька десятків вітрогенераторів, а протягом року лише у Пекіні – до 40 тисяч автомобілів з електродвигуном.

Показовим також є те, що держави - експортери нафти з Близького Сходу освітлюють автошляхи за допомогою сонячних батарей і першими у світі запустили літак на сонячних батареях, що облетів Землю. Зрозуміло, що це контрастує із російською практикою. І така позиція теж є зрозумілою, адже 20 грудня 2018 року під час свого традиційного передноворічного виступу Президент РФ В. Путін визнав, що їм не вдасться відмовитися від використання долару США, на чому наголошувалося раніше, оскільки приблизно 70% зовнішньоекономічних розрахунків РФ припадає на надходження у доларах США за реалізовані вуглеводні – нафту і газ. Тобто залежність економіки РФ від експорту вуглеводнів є катастрофічною. А тому значна кількість російських НДІ працює над завданням переконання потенційного споживача у тому, що на сьогодні економіка будь-якої держави потребує російського газу (у першу чергу) та російської нафти (у другу чергу). А через це чи не першою дією РФ в Автономній республіці Крим було знищення побудованих там Україною вітрогенераторів. Зазвичай російські пояснення щодо недоцільності та нераціональності останніх є наступними: це економічно невигідно; це шкідливо для органів слуху, вестибулярного апарату тощо людини; це негативно впливає на шляхи міграції перелітних птахів; це не дає можливості вирощувати сільськогосподарські рослини тощо.

Як для української економіки питанням виживання держави є зниження споживання газу і нафти, так само для російської є зворотне. А тому законодавство про енергозбереження російському праву невідоме. Якщо за загальним правилом згідно з постановою НКРЕ від 26 лютого 2015 року № 220 «Про встановлення тарифів на електроенергію, що відпускається населенню», зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 2 березня 2015 року за № 231/26676, тарифи на електроенергію, що відпускається населенню, на період з 01 березня 2017 року складають: за обсяг, спожитий до 100 кВт∙год. електроенергії на місяць (включно) – 90 копійок з ПДВ; за обсяг, спожитий понад 100 кВт∙год. на місяць – 168 копійок з ПДВ [1]. Тобто українське законодавство передбачає прогресивні ставки оплати за спожиту електроенергію, пропорційність яких прямо залежить від кількості спожитого. Натомість російське законодавство передбачає наявність знижок промисловому чи громадському споживачу за оптове (гуртове) споживання.

Статтею 16 Закону України «Про енергозбереження» передбачено надання податкових пільг, пріоритетного кредитування, цільових державних та інших субсидій виробникам енергозберігаючого обладнання, техніки і матеріалів, засобів вимірювання, контролю та управління витратами паливно-енергетичних ресурсів, виробникам обладнання для використання нетрадиційних та поновлюваних джерел енергії і альтернативних видів палива, підприємствам, які використовують устаткування, що працює на нетрадиційних та поновлюваних джерелах енергії, альтернативних видах палива, встановлення підвищених норм амортизації енергозберігаючих основних фондів та ін. [2].

Сьогодні важливим є те, що в якості суб’єктів енергетичного ринку України можна визнати великі міста як виробники та в більшій мірі споживачі електричної енергії. Вкрай важливого значення сьогодні набуває максимальне застосування електричного транспорту у населених пунктах. Особливо це стосується великих міст, де використання засобів міського електротранспорту крім усього ще є й механізмом захисту навколишнього природного середовища, історичної спадщини у вигляді старовинних будівель, а також здоров’я людей. Загалом міський електротранспорт включає в себе більш ніж 20 груп підприємств, структур, суб’єктів [3, с. 54].

На жаль, не в усіх містах України міський електротранспорт розвивається. В багатьох містах, що не підконтрольні українському уряду, а також тих, що знаходяться у так званій «сірій зоні», скорочується кількість одиниць міського електротранспорту. Натомість розвиток останнього спостерігається у столиці, великих обласних та інших містах, де будуються та відкриваються нові станції метро, оновлюється парк трамваїв і тролейбусів. І така ситуація повинна стимулюватися.

Комплексне розв’язання проблеми збереження мереж мiського електротранспорту i його розвитку можливе лише за умови визначення реальних джерел фiнансування будiвництва i реконструкцiї мереж, замiни трамвайних вагонiв i тролейбусiв, якi вичерпали свiй експлуатацiйний ресурс, за різними трьома варiантами [3, с. 170-171].

Міста та окремо підприємства міського електричного транспорту можуть отримувати засоби державної підтримки, аналогічні названим вище, за використання та виробництво (генерування) електричної енергії. Ще радянські тролейбуси передбачали як можливість використання електричної енергії, так і її вироблення у випадку навіть нетривалого спуску. Сучасні засоби міського електротранспорту можуть бути абсолютно енергорентабельні, оскільки витрати електроенергії постійно зменшуються, а технології її генерування удосконалюються. А отже, на сьогодні важливим є розвиток законодавства та господарської практики у бік підтримки зв’язків підприємств міського електротранспорту не лише із органами місцевої влади як власниками майна, а виходу як до територіальних громад міст, так і до держави із запитами на отримання пільг і привілеїв у вигляді субсидій, субвенцій чи кредитів, потрібних для оновлення парку засобів міського пасажирського транспорту, впровадження новітніх технологій, здатних генерувати механічну енергію в електричну тощо.

Література:

1. Про встановлення тарифів на електроенергію, що відпускається населенню : постанова НКРЕ від 26 лютого 2015 року № 220. Сайт Верховної Ради України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0231-15

2. Про енергозбереження: Закон України від 1 липня 1994 року № 74/94-ВР. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 34. Ст. 283.

3. Шелухін М. Л. Транспортне право України. Академічний курс. [підручник] / за ред. М. Л. Шелухіна. К.: Ін Юре, 2008. 896 с.