Для чого Україні 350 політичних партій?

Моніторинг фінансової звітності політичних партій в Україні засвідчив невтішне становище вітчизняної партійної системи. Сьогодні в Міністерстві юстиції зареєстровано аж 349 партій, з яких, за даними Комітету виборців України, лише п’ята частина, тобто близько 70, реально працюють і ведуть фінансову діяльність. Водночас близько 100 партій взагалі проігнорували вимоги законодавства і не подали звіти до НАЗК, інші 180 – показали у звітах нулі або прочерки.

З одного боку, для органів державної влади та інституцій громадянського суспільства, які контролюють прозорість фінансової діяльності політичних партій, така ситуація викликає занепокоєння, насамперед, через наявність тіньового партійного сектору. Адже «нульові» звіти подали також і ті партії, які мають діючі осередки і ведуть реальну роботу з населенням. Це одна важлива проблема, вирішувати яку можна в тому числі через внесення змін до законодавства. Наприклад, доречною є ініціатива запровадити норму, яка дозволятиме анулювати партійне свідоцтво в разі, якщо партія двічі поспіль не подасть звіт до НАЗК.

З іншої сторони, крім детінізації фінансової діяльності партій, очевидною проблемою є бутафорність української партійної системи. Ситуація, за якої в країні номінально існує майже 350 партій, ? з яких не виконує партійних функцій, і лише 5(!) представлені в парламенті, свідчить про деформованість не так самої партійної системи, як про низьку якість політичного процесу. Річ у тім, що стрімке й невпинне зростання кількості зареєстрованих партій в Україні фактично ніяк не позначається на зміні кількості партій, котрі отримують місця в законодавчому органі (останнім часом таких у нас 4-6 партій). Тому стан і конфігурація партійної системи, що визначається діяльністю впливових партій, залишаються досить стабільними. Натомість розростання фіктивної партійної мережі увиразнює далеко не найкращі тенденції політичного життя в Україні.

Призначення політичної партії полягає у представництві інтересів соціальних груп, легальній боротьбі за владу, створенні і пропагуванні програми суспільного розвитку тощо. Натомість абсолютна більшість із формально існуючих в Україні партій створюються або «під вибори» для відтягування голосів, або для дезорієнтації громадян чи навіть для підкреслення особистого статусу, адже мати свою власну партію модно і престижно. Все це демонструє викривлене розуміння і використання політики і політичного процесу, які перетворюються в банальний інструмент досягнення партикулярних, і головне, не політичних в первинному сенсі, цілей. Звичайно, політика не має бути елітарною сферою, справою для обраних. Але й перетворення її на декорацію загрожує вкрай негативними наслідками для суспільства.