Типова кремлівська операція під назвою «Повернення України»

Нам як нікому іншому добре відомо, наскільки вправно Росія переписує історію під себе. Історія для Росії – невід’ємна складова пропаганди, яка легітимує внутрішню і зовнішню політику Кремля сьогодні. Творення минулого в ручному режимі не раз відображалося у відверто позбавлених здорового глузду публічних заявах російських політиків, рішеннях президента чи парламенту РФ. Згадати хоча б порівняно недавню ухвалу Держдуми про визнання недійсним рішення Хрущова щодо передачі Криму Україні в 1954 році. У такий спосіб Москва намагається бодай формально виправдати свої злочинні дії, надати вигляду легальності своїм численним анексіям, окупаціям та інтервенціям.

Можливо, в уявленнях російської політичної еліти подібні кроки є виправданими з точки зору формування ідеологічних штампів у масовій свідомості майбутніх поколінь, що забезпечить вікову непохитність путінського режиму. Від того, як люди сприймають і сприйматимуть дійсність, що вважатимуть правдою, залежатиме те, кого вони підтримуватимуть. Тому пропагандистська інтерпретація історії – давньої і сучасної, своєї і чужої – це безперервний процес, необхідний владі для легітимації свого безстрокового панування.

Позаяк останніми роками фокус уваги російського суспільства знову перемістився на зовнішню політику, першочергового значення набуло редагування саме чужої історії. Зосібна, сьогодні, через три роки після Революції Гідності, Дорогомиловський   суд Москви задовольнив позов екс-депутата регіонала Володимира Олійника про визнання зміни влади в Україні в 2014 році державним переворотом.

Неймовірно, але, насміхаючись над реальним міжнародним і національним правом, Росія невпинно обгортає у псевдоправову форму власне бачення сучасних подій. Годі й говорити, що ці нікчемні юридичні прецеденти є вкрай жалюгідними як формально, так і змістовно. Це аналогічно тому, коли пацієнт психлікарні, котрий вважає себе Наполеоном, з усією серйозністю видає кодекси французького імператора. Проблема лиш в тім, що юрисдикція цих кодексів поширюється строго на його нездорову фантазію.

Якщо ж звертатися до порядку денного реальної політики, очевидно, рішення московського суду не є просто символічним. Як мінімум, дивним виглядає те, що для перетворення своєї звичної антимайданівської риторики в офіційне юридичне рішення Москві знадобилося аж три роки. Тож є сенс припустити, що значення має конкретний момент часу. Імовірно, що на фоні складної внутрішньої ситуації в Україні, а також доконаної і очікуваної зміни влади в США та ключових європейських країнах Росія почала готувати ґрунт для реваншистської контрреволюції в нашій державі. Адже недарма під кінець року знову виринув Янукович зі згодою свідчити у справі злочинів проти Майдану, не випадково «представник народу України» Савченко напряму контактує з лідерами бойовиків, не просто так громадян України за чималі гроші агітують робити заклики про відновлення стосунків з РФ, нарешті, Дорогомиловський суд не для статистики приймає рішення про державний переворот. Співпадіння? Не думаю…

Натомість гадаю, що ми значною мірою переоцінили значення Донбасу як мети агресивної політики Росії – чи то в якості відібраної території, чи то у статусі ключа до геополітичних рішень Києва. Останні дії Москви засвідчують: Кремль не влаштує жоден, навіть найгірший для України і найліпший для нього, сценарій по Донбасу. Конфлікт на сході – лише один із засобів, який максимально використовуватиметься РФ до того часу, поки в Київ не повернеться проросійська влада. Найпевніше, базовим орієнтиром для реваншу є події після помаранчевої революції, коли регіонали на чолі з сім’єю Януковича повністю узурпували владу в країні. Щоправда, в цьому розкладі ключовим залишається питання: наскільки подібною чи відмінною є Україна 2016-го від України зразка 2007-го і 2010-го років? Адже від ступеня цієї відмінності чи не найбільше залежить успіх або ж провал типової кремлівської операції під назвою «Повернення України».