Переформатування уряду необхідне, але без політики

Після останніх скандалів на рівні вищого керівництва держави стало очевидно – в країні триває активна фаза справжньої війни за ключові пости, насамперед, у системі виконавчої влади. Ця війна супроводжується широкими медійними кампаніями, які створюють у суспільстві «правильне» розуміння ситуації на користь тієї чи іншої сторони. Але найчастіше вся правда залишається за лаштунками, а заздалегідь підготовлені настрої громадськості просто використовують зацікавлені групи інтересів.

Тому, аби громадянське суспільство не було маріонеткою в руках умілих ляльководів з великими капіталами, треба усвідомити декілька речей. По-перше, тотальна антиурядова істерія, яка тільки набирає обертів, є далеко не однозначною з огляду на її причини. Важка соціально-економічна ситуація в країні має комплексне походження, і покращити становище неможливо без непопулярних ініціатив, які автоматично роблять непопулярним і будь-який уряд, що реалізує ці ініціативи. Тож поставте прем’єром хоч царя Соломона, але, якщо йому доведеться заморожувати зарплати і підвищувати пенсійний вік, то рейтингу мудрого правителя не позаздриш. Інша справа, коли уряд працює неефективно і в силу непрофесійності чи причетності до корупційних схем гальмує реформи. В такому випадку слід бути максимально об’єктивними. Насамперед, не треба всю відповідальність за боротьбу з корупцією перекладати на Кабмін, адже останній проваджує цю боротьбу лише створенням нових правил та кадровими змінами, всі інші методи належать до компетенції третіх структур. Більше того, практика показує, що професійні і некорумповані міністри самі потерпають від масштабів корупції та кумівства, які панують у підвідомчих їм галузях. Наприклад, міністру інфраструктури Андрію Пивоварському знадобилося майже рік для того, щоб звільнити керівника Укравтодору. Система чинить шалений тиск на будь-які спроби змінити її, і часто управлінці просто безсилі перед нею.

Це безсилля і хвилю громадянського обурення роздмухують і використовують у своїх цілях всі, кому зміни в тих чи інших сферах не вигідні. Олігархи і їх політичні протеже роблять все для того, щоб на чолі потрібної галузі поставити своїх людей, створивши надійний затишок для власного бізнесу в енергетиці, транспортній сфері, медицині тощо. І, зрештою, їм це вдається, причому під оплески щасливих громадян, яких телевізори і газети змушують ненавидіти міністрів та інших посадовців, які грабують державу, адже саме так розповідає телебачення. Трагічність цієї драми полягає в тому, що на нові місця в уряді приходять менеджери більш чи менш відомих олігархів. І все починається знову.

Варто розуміти, що країна ніколи не стане на шлях розвитку, якщо не подолати це порочне коло. Для цього потрібно: а) щоб всі звинувачення в корупції та інших злочинах на адресу всіх посадовців були фактичними матеріалами кримінальних справ, а не приводом для публічного піару; б) міністрів треба звільняти або залишати на посаді виключно на підставі професійного аудиту ефективності їх роботи. Якщо урядовець працює чесно, але реформам заважають корумповані керівники підприємств, народні депутати, великий бізнес чи інші суб’єкти, то, очевидно, змінювати слід не міністра, а боротися з тими, хто саботує міністерські реформи.

Необхідно мати на увазі, що корумпована система передбачає корумпованість кожного її елемента, а тому вкрай хибно шукати цапа відбувайла лише десь нагорі, у високих кабінетах. Це – ознака патріархального менталітету. Громадськість теж має бути максимально активною у боротьбі з корупцією на всіх рівнях. Але цей процес має бути повністю очищений від політичних чвар, популізму, війни компроматів і кампаній чорного піару. Уряд має переформатовувати або змінювати взагалі суспільство на основі критеріїв ефективності і професійності, а не олігархи для просування своїх людей в Кабмін.