Правовий статус ембріонів в Україні: як суди визначають межі репродуктивних прав

У справі №203/4924/23, яка викликала резонанс, адже суд передав половину кріоконсервованих ембріонів батькам померлого чоловіка, подано апеляційні скарги

Згідно зі звітом Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) від 4 квітня 2023 року близько 17,5% дорослого населення – а це приблизно кожен шостий у світі – страждає від безпліддя, що свідчить про нагальну потребу в розширенні доступу до недорогої та високоякісної медичної допомоги у сфері безпліддя для тих, хто її потребує.

Безпліддя – це захворювання чоловічої або жіночої репродуктивної системи, яке визначається як неможливість досягти вагітності після 12 місяців або більше регулярного незахищеного статевого акту. Воно може спричинити значний стрес, стигму, впливаючи на психічне та психосоціальне благополуччя людини.

Незважаючи на масштаби проблеми, рішення для профілактики, діагностики та лікування безпліддя, включаючи допоміжні репродуктивні технології (ДРТ), такі як екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ), залишаються недоступними для багатьох.

Допоміжні репродуктивні технології (ДРТ) – комплекс медичних процедур, які допомагають подолати безпліддя.

Сфера допоміжних репродуктивних технологій в Україні регламентується відповідними положеннями, які закріплені в Цивільному кодексі України від 16.01.2003 № 435-IV, Сімейному кодексі України від 10.01.2002 № 947-111, Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII, Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні, затвердженому наказом МОЗ № 787 від 09.09.2013 р., Порядку направлення жінок для проведення першого курсу лікування безплідності методами допоміжних репродуктивних технологій за абсолютними показниками за бюджетні кошти, затвердженому наказом МОЗ № 579 від 19.11.2004 р. 

Допоміжні репродуктивні технології (ДРТ) визначені в українському законодавстві як методики лікування безпліддя, за яких маніпуляції з репродуктивними клітинами, окремі або всі етапи підготовки репродуктивних клітин, процеси запліднення і розвитку ембріонів до перенесення їх у матку пацієнтки здійснюються в умовах іn vitro, тобто, в техніці виконання експерименту чи інших маніпуляцій у спеціальному лабораторному посуді або у контрольованому середовищі поза живим організмом.

У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України в нашій державі розвиток допоміжних репродуктивних технологій став одним із пріоритетів охорони здоров’я.

З 2024 року цей вид лікування доступний безоплатно – завдяки контрактуванню медзакладів із Національною службою здоров’я України (НСЗУ): тобто держава покриває всі витрати, а пацієнти отримують повний обсяг медичної допомоги без жодних доплат у закладах, що уклали відповідний договір.

У 2025 році на програму лікування безпліддя із використанням ДРТ передбачено понад 380 мільйонів гривень із державного бюджету.

Зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2024 року № 1503 «Деякі питання реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення у 2025 році» передбачає державне фінансування лікування безпліддя за допомогою допоміжних репродуктивних технологій (запліднення in vitro).

Згідно з положеннями Глави 37 цієї Постанови, Національна служба здоров’я України (НСЗУ) укладає договори із закладами охорони здоров’я будь-якої форми власності для надання послуг з лікування безпліддя за допомогою ДРТ.

Вартість одного повного циклу запліднення in vitro становить 84 826,1 гривні, а також застосовуються коригувальні коефіцієнти залежно від складності процедури.

Технологічний прогрес у сфері біотехнологій випереджає правове регулювання, отже, не дивлячись на те, що в нашій країні починає стрімко розвиватись галузь ДРТ, її правове регулювання залишається фрагментарним і неповним.

Наразі в Україні відсутній єдиний спеціалізований нормативно-правовий акт, який би комплексно врегульовував усі питання, пов’язані із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій.

Чинні норми Сімейного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я та окремі накази Міністерства охорони здоров’я України лише частково визначають порядок застосування ДРТ, не охоплюючи при цьому низку важливих юридичних та медичних аспектів.

Серед іншого, неврегульованим залишається питання правового статусу ембріона, відсутні чіткі положення щодо донорства статевих клітин та ембріонів, а також правового становища сурогатних матерів.

Крім того, законодавство не визначає процедур контролю якості та безпеки медичних послуг у сфері ДРТ, що створює ризики для пацієнтів. Це негативно впливає як на захист інтересів пацієнтів, так і на права медичних закладів, що здійснюють відповідні процедури.

В світлі подібних тенденцій значний суспільний резонанс викликало рішення Центрального районного суду міста Дніпра від 08 вересня 2025 року у цивільній справі № 203/4924/23, яким суд вирішив зобов’язати жінку віддати батькам її померлого чоловіка три ембріони, завдяки яким подружжя за життя партнера намагалося стати батьками. У рішенні суд:

• зобов’язав жінку передати батькам її померлого чоловіка три ембріони (двох дівчаток та хлопчика), створені під час спільного лікування, а також визнав за ними право на використання цих ембріонів для застосування репродуктивних технологій через сурогатне материнство;

• зобов’язав медичний заклад, у якому зберігаються ембріони, передати батькам померлого чоловіка копії всіх документів, пов’язаних із їх зберіганням, зокрема заяв, договорів та супровідних матеріалів, укладених під час проведення програми допоміжних репродуктивних технологій;

• визнав право батьків померлого чоловіка на реєстрацію народження дитини, яка може з’явитися на світ у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій із використанням зазначених ембріонів, – із внесенням їх як матері та батька дитини.

Подібний підхід суперечить сучасним біоетичним і правовим концепціям.

Віднесення ембріона до категорії речей фактично зводить його цінність до об’єкта цивільних правовідносин, позбавляючи особливого правового захисту, який він має у міжнародних правових стандартах.

Стаття 12 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенції) гарантує право на шлюб. Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

Статтею 8 Конвенції, передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Дані положення знаходять своє відображення також в Конституції України, зокрема, в статтях 32, 51 Конституції України, що закріплюють право на шлюб і сім’ю та право на повагу до приватного життя, а також в інших нормативно-правових актах українського законодавства.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 № 2-рп/2012 (абзаци третій, четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини) визначає, що “сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у Сімейному кодексі України: кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя (частина четверта статті 4); ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України (частина п’ята статті 5); регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя (частина четверта статті 7) та інше.

Конституційний Суд України виходить з того, що неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб”.

Одними із основних та важливих природніх прав людей є репродуктивні права, що можуть реалізовуватися різними способами, зокрема, через батьківство.

Статті 49 та 50 Сімейного кодексу України закріплюють право на материнство та батьківство як особисті немайнові права подружжя. При цьому визначення понять «материнство» та «батьківство» законодавство не містить.

Окремі науковці вважають, що поняття «материнство» в науковій літературі визначають як фізіологічний, соціальний та психологічний стан жінки від зачаття дитини до народження дитини й до того моменту, коли вона залишається матір’ю своєї дитини. Реалізація цього права першочергово пов’язана із репродуктивною функцією жінки.

Право на материнство, на думку деяких з них, складається з наступних елементів:

• право на вагітність (можливість завагітніти як природнім шляхом, так і з застосуванням допоміжних репродуктивних технологій) та охорону здоров’я під час вагітності;

• забезпечення охорони здоров’я під час пологів, які можуть відбуватися у закладах охорони здоров’я та поза ними;

• право не народжувати – відмова від народження дитини;

• права після народження дитини, зокрема, певні соціальні гарантії жінкам, які народили дитину.

Слід підкреслити, що в законодавстві вказано, що саме жінка вирішує народжувати дитину чи ні, натомість за чоловіком таке право не закріплюється.

Такий підхід підтверджується, зокрема, практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у рішенні «Босо проти Італії» (2000 рік) та деяких інших рішеннях, уваги яким ми вже приділяли у кількох статтях.

Дружина заявника вирішила перервати вагітність, незважаючи на заперечення чоловіка. Заявник скаржився на порушення своїх прав як потенційного батька і права ненародженої дитини на життя.

Він був незадоволений тим, що дозвіл на переривання вагітності надає матері право вирішувати, чи робити аборт, і не враховувати заперечення з боку батька.

Крім того, заявник стверджував, що надання жінці можливості здійснити аборт перешкоджає батькові створити сім’ю. Суд у своєму рішенні зазначив, що право на приватне життя батька не може тлумачитися так широко, щоб містити право консультуватися з приводу аборту, який має намір зробити жінка. Суд також зазначив, що аборт у цій справі був проведений відповідно до законодавства Італії і мав на меті захист здоров’я матері. Втручання в право згідно зі ст. 8 Конвенції виправдане, оскільки було необхідне для захисту прав іншої особи.

У рішенні ЄСПЛ від 12 листопада 2019 року у справі №23038/19 «Petithory Landzman проти Франції» заявницею була вдова відомого французького режисера Клода Ланцмана, яка оскаржувала відмову французьких медичних органів щодо можливості експорту сперми її померлого сина з метою здійснення медично-асистованого запліднення або сурогатного материнства. Син заявниці помер у 2017 році у віці двадцяти трьох років внаслідок злоякісної пухлини, діагностованої ще у 2014 році. Після отримання інформації про хворобу він здійснив дії, спрямовані на можливість стати батьком та мати нащадків навіть після своєї смерті, зокрема, здійснив кріобанкування сперми у французькому медичному закладі та звернувся до закордонного медичного центру з метою штучного запліднення.

Після смерті сина заявниця звернулася до компетентних медичних органів Франції з проханням дозволити перенесення гамет її сина до країни, де використання сперми померлого для медично асистованого розмноження або сурогатного материнства дозволене. Проте медичні органи відмовили у наданні дозволу.

У подальшому заявниця подала термінову скаргу до Адміністративного суду, стверджуючи про “серйозне та явно незаконне” порушення фундаментальної свободи. Суд першої інстанції відхилив її заяву, обґрунтувавши це тим, що законодавче обмеження на експорт гаметів у подібних випадках переслідує легітимну мету запобігання обходу внутрішнього законодавства та знаходиться у межах дискреційного права держави при застосуванні Конвенції. Крім того, не було доведено, що бажання сина заявниці щодо використання гаметів після його смерті входило до конкретного плану стати батьком або що він надав згоду на їх таке використання.

Заявниця, у свою чергу, зазначала, що заборона є невиправданою з огляду на зміни у суспільстві та сім’ї, а також інтереси ненародженої дитини, яка мала б родичів, здатних піклуватися про неї та передавати сімейні спогади.

Суд дійшов висновку, що право особи вирішувати, як і коли стати батьком, не передається від сина до матері, а стаття 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод не гарантує права стати дідусем чи бабусею.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ зобов’язані застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Такий підхід забезпечує узгодженість національного правозастосування з європейськими стандартами у сфері прав людини та сприяє гармонізації української судової системи з європейським правовим простором. Згідно зі статтею 18 цього ж Закону, посилання на Конвенцію та рішення Суду здійснюється із використанням офіційного перекладу українською мовою, а за його відсутності — оригінального тексту. У разі мовних розбіжностей або необхідності тлумачення положень Конвенції, суди мають керуватися відповідною практикою ЄСПЛ, що підкреслює пріоритет її тлумачень над формальним текстом норми. Таким чином, практика ЄСПЛ виступає невід’ємною частиною української правової системи та має безпосереднє значення для формування національної доктрини захисту прав людини.

Водночас, для обгрунтування такого рішення суд першої інстанції у справі №203/4924/23 застосував аналогію закону та доктринальне тлумачення, віддавши перевагу тим підходам науковців, які розглядають ембріон як об'єкт цивільних прав.

Так, суд послався на п. 11.1 Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я № 787 від 9 вересня 2013 р., в якому зазначено, що гамети пацієнтів (сперматозоїди або яйцеклітини), тканина яєчка або його придатків, тканина яєчника та ембріони є біологічним матеріалом паці єнта/пацієнтів. При цьому, з огляду на специфіку зазначеного нормативно-правового акту біологічним матеріалом людини вважаються саме кріоконсервовані ембріони людини in vitro, тобто, ембріони, які створені у спеціальному лабораторному посуді або в контрольованому середовищі поза живим організмом, а, отже, не перебувають в організмі жінки. 

Далі суд цитує українських науковців, передусім, цивілістів, зокрема, З.В. Ромовську, яка вважає, що анатомічний матеріал, відділений від людини, володіє юридичними ознаками речі, зокрема є предметом матеріального світу та здатний породжувати цивільні правовідносини; Н.М. Квіт, який вважає біологічний матеріал, відокремлений від людини, об`єктом цивільних прав; водночас, незважаючи на його «уречевлений» характер, його не можна віднести до майнових благ через тісний зв`язок із немайновими правами особи, адже його невід`ємною складовою частиною є особиста інформація про особу, від якої походить біологічний матеріал. На підставі цього науковець вважає, що такий об`єкт цивільних прав є особливим і не може бути віднесений до речей. 

 І.В. Спасибо-Фатєєва, вказуючи на те, що органи й тканини людини, які не прив`язані до суб`єкта та не становлять його сутність, можуть бути віднесені до об`єктів права, зазначає, що вони вважаються благом, адже можуть бути засобом лікування й порятунку хворого реципієнта (Поняття та цивільно-правова природа біоматеріалу людини//Нове українське право. 2022 рік. Вип. 3. С. 32-39)

Згідно висновку науковців Надії Бондаренко-Зелінської та інших «одним з найбільш дискусійних є питання про включення до складу спадщини генетичних матеріалів спадкодавця та ембріонів, підданих кріозбереженню. Особливо слід акцентувати увагу на ембріоні, яким вважається яйцеклітина, запліднена іn vitro (тобто «в пробірці» або екстракорпорально) за життя спадкодавця, проте не перенесена в матку для виношування, а піддана кріоконсервуванню. З цього приводу в юридичній доктрині склалося декілька підходів. Так, деякі науковці визначають такий ембріон потенційним суб`єктом права, інші об`єктом відповідних прав. Відповідь на питання про те, чим/ким саме є ембріон, є важливою, в тому числі зважаючи на те, що наявність спадкоємців унеможливлює визнання спадщини відумерлою. Зрештою, відповідь на це питання зводиться до того, що слід розуміти під заплідненням (або створення ембріона іn vitro, або перенесення його у порожнину матки для виношування) та з якого моменту воно відбувається. Отже, саме із запровадженням процедури екстракорпорального запліднення постало питання про те, чи можуть інсемінація ооцитів (про водиться поза організмом жінки) і створення ембріонів in vitro бути кваліфіковані як зачаття. Науковці-прихильники визнання ембріона потенційним суб`єктом права пояснюють свою позицію, зокрема, положенням ст. 1222 ЦК України, за якою спадкоємцями можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Також на обґрунтування своєї позиції щодо визнання його потенційним суб`єктом права вони посилаються на Декларацію прав дитини (1959 р.), а особливо на Американську Конвенцію про права людини (1969р.). В останньому міжнародному договорі вказується, що кожній людині належить право на повагу до її життя. Воно охороняється законом, у цілому з моменту зачаття (ч. 1 ст. 4). Проте, переважно науковці визнають ембріон об`єктом прав, у тому числі у спадкових правовідносинах. Звісно, що процедура in vitro, як і перенесення ембріона в матку для виношування може мати місце за бажаням певних осіб (другий з батьків або інші суб`єкти, вказані в угоді на кріозбереження значно пізніше за момент відкриття спадщини, що і трапляється останнім часом вже частіше. У цьому випадку ми погоджуємося з науковцями, які вказують, що перевага повинна бути на боці того, хто ба жає продовження репродуктивної програми з метою народження дитини. Тому у випадку, якщо виявляється інформація про наявність у складі спадщини прав на ембріон, слід перевірити, чи є особи, повноважні вирішувати подальшу правову долю ембріона». (Цитовано за: Н. Бондаренко-Зелінська, М, Бориславська, О.Трач. Передумови виникнення процесуальних правовідносин щодо визнання спадщини відумерлою//Університетські наукові записки. 2021 рік. №5(83). С. 39-61).

Г.Крушельницька при віднесенні ембріонів до об`єктів речового права та вирішенні питання про набуття права власності на них зазначає про таке: «Одним із найбільш дискусійних питань у межах дослідження правового статусу ембріонів людини in vitro є їх визнання об`єктом права власності. У зв`язку із відсутністю законодавчого регулювання правового режиму ембріонів in vitro, його формуванням здебільшого займаються суди та вчені-правники.

 На основі цих та інших позицій, суд першої інстанції дійшов висновку, що з огляду на неврегульованість правового статусу ембріонів людини in vitro у вітчизняному цивільному законодавстві, підстави виникнення права власності на такий специфічний об`єкт цивільних прав можна розглядати лише з точки зору аналогії закону, проте такий підхід в цілому відображає ситуацію, що складається на практиці, а відповідно до договорів на зберігання кріоконсервованих ембріонів ембріони (біологічний матеріал) визначаються як об`єкти права власності.

Виходячи з вищевикладеного, Центральний районний суд міста Дніпра пішов урозріз з положеннями законодавства, яке дозволяє особам на власний розсуд визначати чи хочуть вони ставати батьками, а також самостійно визначати момент настання батьківства і, враховуючи можливі проблеми з репродуктивним здоров’ям і технологічним прогресом в галузі медицини, – яким чином ставати батьками.

Тепер у вказаній судовій справі рішення за апеляцією. 20 жовтня 2025 року Дніпровський апеляційний суд витребував матеріали справи з суду першої інстанції. І дружина померлого, і товариство, з яким вона уклала договір про надання послуг з кріоконсервації та зберігання біологічного матеріалу, подали на рішення суду першої інстанції апеляційні скарги.