Фіктивний контрагент, нова-стара практика!?

Вже досить давно ведуться спори з приводу того, чи має право підприємство на формування податкового кредиту за рахунок господарських операцій, постачальник по яких (або хтось у «ланцюгу постачання») в подальшому виявився таким, що має ознаки «фіктивності»

Вже досить давно ведуться спори з приводу того, чи має право підприємство на формування податкового кредиту за рахунок господарських операцій, постачальник по яких (або хтось у «ланцюгу постачання») в подальшому виявився таким, що має ознаки «фіктивності» чи якого визнано «фіктивним».

Судова практика з цього питання не завжди була однозначною. І начебто вже сформувалася на користь платника податків, за умови, що були здійснені реальні господарські операції, які викликали зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства, та які оформлені належним чином. Ще одним критерієм була необізнаність платника податків, щодо ознак «фіктивності» свого контрагента, і звичайно відсутність протиправної змови з ним.

Нещодавно, Верховний Суд України, у своїй Постанові від 22 листопада 2016 року висловив таку правову позицію: «….статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.».

Таку ж позицію Верховний Суд України підтвердив і у своїй Постанові від 14 березня 2017 року (справа 826/757/13-а).

Слід звернути увагу на те, що зазначаючи про те, що «господарські операції не можуть бути легалізовані», суд фактично визнав правочини недійсними, але чомусь не кваліфікував, яка це недійсність – фіктивність правочинів, нікчемність тощо. Таким чином, Верховний Суд України фактично поставив у пряму залежність можливість платника податків формувати податкові показники, від сумлінності або несумлінності певного контрагента.

Враховуючи те, що висновки Верховного Суду України, в силу положень ч. 2 ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України, мають фактично прецедентний характер, то така позиція ВСУ, викликала досить неоднозначну реакцію як із сторони правників так і з боку бізнесу.

Напевне, що така позиція ВСУ не в повній мірі відповідає практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), та фактично повертає нас у 2007-2009 роки, коли таку позицію займали і податкові органи і суди.

У Рішенні «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 р. (заява № 3991/03), ЄСПЛ визначив наступну позицію:

«Якщо одержувач товарів, що поставляються, є особою зі статусом платника податків, яка не знала і не могла знати про те, що операція, яка розглядається, пов'язана з шахрайством зі сторони продавця, ст. 17 Шостої Директиви Ради 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. про гармонізацію законодавства країн - членів ЄС в частині податків з обороту - загальна система податку на додану вартість: єдина база нарахування, з урахуванням змін, внесених Директивою Ради ЄС 95/7/ЄС від 10 квітня 1995 р., повинна трактуватися як така, що виключає норму національного права, у відповідності з якою той факт, що операція з продажу вважається недійсною - в силу положень цивільного права, відповідно до якого така операція визнається нікчемною як така, що суперечить громадському порядку і здійснена на протиправних началах зі сторони продавця - призводить до того, що платник втрачає право на податковий кредит. У даному контексті не важливо, чи є операція недійсною в силу шахрайського ухилення від сплати ПДВ чи будь-якого іншого шахрайства. (п. 32)

І, нарешті, що стосується зусиль для попередження обманних зловживань системою оподаткування ПДВ, Суд визнає, що коли Держави - члени Конвенції володіють інформацією про такі зловживання зі сторони певної фізичної чи юридичної особи, вони можуть вжити відповідних засобів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, Суд вважає, що коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності (див. mutatis mudandis Рішення у справі Інтерсплав, посилання на яке наведено вище, п. 38).

…,Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності.» (п. 70, 71).

Вбачається, що Європейський суд з прав людини однозначно займає позицію, відповідно до якої, для платника податків не можуть наступати негативні наслідки, у вигляді нарахування ПДВ та штрафних санкцій, за відсутності прямої участі підприємства у зловживаннях пов’язаних із сплатою ПДВ та обізнаності про таке порушення з боку контрагента. Крім того, вимоги контролюючого органу до платника податків, у зв’язку із порушеннями допущеними його контрагентом, Європейський суд з прав людини визначає, як надзвичайне обтяження.

Таким чином, позиція Європейського суду з прав людини з цього питання є більш виправданою та справедливою, адже неможна ставити певні результати діяльності та виконання податкової дисципліни, в залежність від обставин які не маєш можливості ні те що контролювати, а й навіть передбачити або попередньо спрогнозувати. Адже на законодавчому рівні, платник податків позбавлений можливості контролювати господарську діяльність свого контрагента або його правомірну поведінку, щодо оподаткування.

Враховуючи, неоднозначно прийняті юридичною спільнотою, вказані вище висновки рішення Верховного Суду України, варто ретельно слідкувати за змінами та тенденціями які відбуватимуться, щодо цього питання, та намагатися відстоювати охоронювані права з урахуванням положень чинного законодавства та практики ЄСПЛ, яка прирівнюється до джерела права відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».