Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
16.12.2015 14:44

Визнання доказів не допустимими за крітеріями ЕСПЛ та їх реалізація

Вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, слідчі судді зобов’язанні застосовувати положення ст. 87 КПК України, в тому числі положення ч. 4 цієї статті.


На сьогоднішній день, одною з найактуальніших проблем кримінального процесу є проблема визнання доказів недопустимими.

Адже, в КПК України 1960 року не існувало прямої вказівки на те, в яких випадках, доказ, при будь-яких обставинах, повинен бути визнаний недопустимим. 

В статті 87 КПК України 2012 року, законодавець закріпив визначення недопустимого доказу (ч. 1 цієї статті)  та випадки при яких суд зобов’язаний визнати істотними порушення прав та основоположних свобод (ч. 2 цієї статті), як наслідок визнати такі докази не допустимими.  

Питання допустимості доказів досить тісно пов’язане, як з правом на справедливий судовий розгляд, так і з презумпцією невинуватості. Загальне правило полягає в тому, що докази, отримані неналежним або незаконним чином, не можуть братися до уваги при розгляді справи в суді.

При цьому, потрібно виходити з того, що оцінка конкретного доказу з підстав допустимості або недопустимості вирішується у кожній справі окремо.  

Так ч. 2 ст. 87 КПК України встановлює обов’язок суду визнавати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1)      здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2)      отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3)      порушення права особи на захист;

4)      отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитись від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5)      порушення права на перехресний допит;

 

Недопустимими є також докази, що були отримані:

1)      з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному проваджені;

2)      після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування кримінальних правопорушень. (ч. 3 ст. 87 КПК України).

 

Здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов

 (п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК України). 

Найяскравішим випадком здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих у мов, на мій погляд, є порушення права на повагу до приватного і сімейного життя – стаття 8 Конвенції.  

Які ж критерії для цього встановлює Конвенція та практика ЄСПЛ.

Так ч. 2 ст. 8 Конвенції йдеться про те, що право на приватне і сімейне життя не є абсолютним, та вказує на те, що таке втручання може мати місце лише «згідно законом» .

Так, у справі « Klass and Others v . Germany » в п. 43 Рішення Суд зазначив, що втручання не буде порушувати статтю 8 Конвенцію, якщо його буде здійснено «згідно із законом». Будь-який конкретний захід стеження має чітко відповідати вимогам і процедурним нормам, викладеним у самому законі.

Аби не суперечити статті 8 Конвенції, втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

«Кривіцька та Кривіцький проти України», п. 42;

« Silver and Other v. UK », п. 84;

«Кузнецов проти України», п. 134;

«Шалімов проти України», п. 84;

« Petra v . Romania », п. 36  

Вираз «передбачено законом» вимагає насамперед, що втручання ґрунтувалось на внутрішньому праві.

« Michaud v. France » п . 94

При цьому необхідно зробити увагу, що в своєму рішенні «Кривецька та Кривецький проти України» п. 43 Суд вказав, що вислів «згідно із законом» не лише вимагає дотримання національного права, а й стосується якості цього права, вимагаючи щоб воно не суперечило принципу верховенства права.

Так у рішенні «Волохи проти України» п. 49 Суд зазначає, що верховенство права передбачає, що втручання органів виконавчої влади в права осіб має підлягати ефектному контролю, який зазвичай має здійснюватись судовими органом, щонайменш як останню інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження.

Таким чином «згідно із законом» вимагає:

1)    щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві;

2)    він також стосується якості відповідного законодавства;

3)    щоб воно було доступно відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатна перебачити його наслідки для себе;

4)    це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.

Саме про такі критерії дотримання ст. 8 Конвенції зазначає Суд.

 

З урахуванням обмеженості статті (доповіді), я пропоную розглянути критерії, які застосовує ЄСПЛ в своїй практиці для визнання доказу допустимим або не допустимим та реалізації такого порядку в національному законодавстві України.    

Аналізуючи прикути ЄСПЛ, можна виділити три основні стандарти, за якими суд повинен  враховувати три основні критерії:

 

-         інтенсивність порушення конституційних прав при отриманні доказу;

 

-         роль доказу в стратегії обвинувачення (чим важливіша роль, тим більш недопустимим є такий доказ);

 

-         чи підтверджуються висновки, зроблені стороною обвинувачення на підставі доказу, іншими матеріалами справи. 

Для прикладу, застосування вказаних вище критеріїв, може слугувати справа «Щенк проти Швейцарії» (рішення від 12 липня 1988 року). В цій справі національний суд Швейцарії використав в якості доказу магнітофонні записи і відмовився їх визнавати недопустимими, не зважаючи на те, що вони були незаконними, позаяк не були санкціоновані компетентним судовим органом.

Пан Щенк стверджував, що магнітофонний запис його телефонних розмов з  паном Поті і його використання в якості доказу порушує статтю 6 п. 1 Конвенції.

Пан Щенк стверджував, що використання незаконно отриманих доказів достатньо для визнання судового розгляду не справедливим і що його засудження ґрунтується в головному на магнітофонному записі.

Європейський Суд з прав людини, у вказаному рішенні зазначив, що магнітофонний запис телефонних розмов не був єдиним доказом на якому ґрунтувався вирок. Відмова кримінального суду виключити касету з  числа доказів пов’язана з тим, що були наявні свідчення пана Поті щодо змісту запису, а також деяких інших викликаних свідків. В судовому рішенні неодноразово підкреслювалось,  що  суд виходив також зі інших доказів, ніж цей магнітофонний запис, які підтверджують висновок про винуватість ага Шенка, що випливає з магнітофонного запису.

З цього ЄСПЛ зробив висновок, що використання в якості доказу спірного магнітофонного запису не позбавило заявника справедливого судового розгляду, а як наслідок, не порушило статтю 6 п.1 Конвенції.

Щодо порушень ст. 8 Конвенції Суд зазначив, що ця проблема вже поглинена іншою, вже розглянутою – про використання касети в ході судового розгляду (ст. 6 п. 1 Конвенції). 

Таким чином, не в будь-якому випадку, а лише при врахуванні зазначених вище критеріїв, Суд може визнати вирок національного суду таким, що порушує вимоги ст. 6 Конвенції.  

Однак ст. 87 КПК України є безальтернативною в питанні визнання та виключення таких доказів зі справи, в якості недопустимих доказі. В цьому випадку, на мій погляд, для твердження про порушення п. 1 ст. 6 Конвенції може слугувати ще один критерій: безальтернативність визнання та виключення недопустимого доказу у справі, за національним законодавством, який свою чергу може мати перевагу над наведеними критеріями, виходячи з засад застосування ст. 6 Конвенції ЄСПЛ. 

Наводячи приклади нижче, автор розуміє, що ЄСПЛ в своїй практиці не вважає порушенням ст. 6 Конвенції на стадії досудового розслідування.  

На прикладі п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК України, я пропоную, проаналізувати застосування механізму визнання таких доказів недопустимими за КПК України, як на стадії досудового слідства так і при судовому розгляді. 

Так, громадянин США Ш. підозрювався органом досудового розгляду - СБУ у вчинені злочину передбаченого ч. 1 ст. 201 КК України, тобто переміщенні через митний кордон України поза митним  контролем патронів для нарізної мисливської зброї

Значені факти стали відомі СБУ після відкриття бандеролі, в якій перемішувались вказані патрони з США на територію України.

Відкриття бандеролі відбувалось без ухвали слідчого судді, тобто в порушення ст. 31 Конституції України та ст. 14, ст. 258 КПК України.

При розгляді клопотання слідчого про обрання відносно громадянина США Ш. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, захисником П. було заявлено клопотання в порядку п. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 87, ч. 1 ст. 94, ч. 2 ст. 177 КПК України про визнання предметів, які були вилучені з бандеролі,  тобто стали підставою для внесення відомостей в ЄРДР за ч. 1 ст. 201 КК України, доказів недопустимими.

Слідчий суддя, клопотання слідчого задовольнив, а в задоволенні клопотання про визнання доказів недопустимими відмовив, посилаючись на передчасність такого клопотання та те, що це питання підлягає вирішенню при розгляді справи по суті.

Суд апеляційної інстанції залишив ухвалу слідчого судді без змін, не взявши до уваги доводи захисника про недопустимість доказів, з аналогічних міркувань.     

Так, ч. 4 ст. 87 КПК України вказує про те, що докази передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду. 

Однак, відповідно до положень п. 24 ч. 1 ст. 3 та глави 28 КПК України судовий розгляд – стадія кримінального процесу на який розглядається справа по суті і ця стадія не відноситься до досудового розслідування, що логічно дає можливість, виходячи з вказаних статей, зробити висновок, що ч. 4 ст. 87 КПК України на стадії досудового розслідування не застосовується.

Однак, як бути з положенням ст. 94 КПК України, відповідно до якої зазначається, що, в тому числі, слідчий суддя, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. 

Разом з тим ч. 2 ст. 177 КПК України встановлює, що, в тому числі, підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчинені особою кримінального правопорушення. 

На сьогоднішній день, судова практика виходить з того, що в більшості, слідчі судді уникають дослідження доказів і реальної оцінки наявності обгрунтованої підозри. Ігноруються заяви про недопустимість доказів, якими обгрунтовується підозра та інші обставини. В постановах про тримання під вартою не вказуються докази, на підставі яких слідчий суддя дійшов до певного висновку , про, що в свою чергу вказує і адвокат Зейкан Я.П .

Однак, на мій погляд, це повністю суперечить положенням вищезазначених статей КПК України.  

Відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК України у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою ст. 7 цього Кодексу.  

Таким чином, враховуючи положення ч. 6 ст. 9, ч. 1 ст. 94, ч. 2 ст. 177, ч. 1 ст. 178 КПК України вважаю, що на досудовому слідстві, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, слідчі судді зобов’язанні застосовувати положення ст. 87 КПК України, в тому числі положення ч. 4 цієї статті.

Більш того, на таку думку наводить і словосполучення «у будь-якому судовому розгляді», так як, якщо виходити з формального розуміння «судовий розгляд», тоді від є єдиним – передбачений главою 28 КПК України і розпочинається згідно положень ст. 347 КПК України, що в свою чергу, наводить на висновок що «у будь-якому судовому розгляді» застосовуються законодавцем в загальному значенні, як і саме слово «судом».

На мій погляд, вказана проблема може бути вирішення шляхом внесення відповідних змін до ч. 4 ст. 87 КПК України, для уникнення двозначного розуміння цієї статті, в поєднанні з іншими статтями КПК України або наданні тлумаченні того, що розуміти під «у будь-якому судовому розгляді» та словом «судом» у значенні цієї статті. 

Разом з тим, на практиці виникає проблема застосування положення ч. 2 ст. 89 КПК України, так як в більшості випадків, незважаючи, на явну недопустимість доказів, судді вирішують це питання не відразу, як це передбачено ч. 2 ст. 89 КПК України, а лише в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення, що в свою чергу суттєво порушує вимоги КПК України.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net