Війна. Початок короткого ХХІ століття

У руїнах Маріуполя та Чернігова, звірствах Бучі і Ірпеня, відчайдушному спротиві українського народу проти останньої імперії ми спостерігаємо, як стартує нова історія. Відчуття, що приходить новий світ, не покидало інтелектуалів уже тривалий час при осмисленні тих перемінних, які підлягали спостереженню. На ключову точку біфуркації, що запустить невідворотні процеси у світі, претендували перемога Трампа у 2016 році, яка обіцяла поширення «трампізму» як політичного явища, чи пандемія коронавірусу, що мало спричинити глобальну економічну і соціально-політичну трансформацію зі всіма наслідками. Однак якщо спробувати відшукати конкретну історичну точку відліку у водорозділі на «до» та «після», то найкраще підходить саме дата 24 лютого 2022 року.

24 лютого і маятник політичного постпостмодернізму. ХХІ століття, здавалося, ставило ключові питання, як добитися кліматичних цілей, перебудови економіки в зв’язку з роботизацією і розвитком штучного інтелекту, подолання всіх форм нерівностей і досягнення соціальної гармонії. Світ, згідно з Пінкером, рухався до все більшого подолання насильства у суспільствах, а тому війна як засіб політики підлягав інтелектуальній обструкції. Тотальна ж війна узагалі вважалася анахронізмом попереднього століття (у Європі так точно). Однак повномасштабне російське вторгнення вихолощує всі ці проблеми і, певним чином, відкидає на тривалий час постмодерністську адженду. Вона була справді позитивною в прагненнях її прихильників, однак відвертала основну увагу від архаїчного політичного зла, що системно набирало сил. Хоча агресія розпочалася 8 років тому, власне тепер спостерігаємо це все без маски гібридності (як породження того ж постмодернізму у військовій сфері), що впливало на невизначеність і амбівалентність реакції багатьох політичних акторів на прояви агресії. Відкрита конфронтація сторін у чорно-білому світі, де відроджується маніхейська боротьба протилежностей, відкидає постмодерний релятивізм із його відсутністю істини. Хто переможе, той її і буде встановлювати. Так, до 2022 року були і ісламський фундаменталізм після 2001 року, виклики, породжені режимами Хусейна, Асада чи іранських аятол. Але тоді йшлося не про такого масштабу гравця, що так брутально кидає виклик усьому світопорядку. Як-не-як, це постійний член Радбезу ООН як учасник ядерного клубу. Замість «плинної сучасності» маятник історії людства застиг у своїй нижній точці і після формування у горнилі війни нових «твердих» основ рухатиметься по заданій траєкторії.

Від «кінця історії» до «короткого XXI століття». Путінізм і породжена ним російсько-українська війна стала спусковим механізмом процесів деструкції. Залишається тільки гадати, скільки ще буде спроб російського реваншу навіть після поразки, який буде процес розпаду єдиного територіального організму і конфігурація постросійського простору (скільки нових держав оберуть прокитайську, а скільки, можливо, проєвропейську орієнтацію). Які це процеси запустить в інших частинах світу – від революцій на тлі голоду у разі затягнення війни до регіональних війн. Що буде, якщо на якомусь етапі у війну вступить Китай задля зміни глобальних правил гри. І якою може бути потенційна тотальна війна між ядерними державами (що також не слід відкидати в інтелектуальному осмисленні, адже зі всіх глобальних проблем людства саме ця має дуже коротке часове плече у настанні невідворотних катастрофічних наслідків для всіх).

Такий калейдоскоп можливих політичних варіацій того, що відбуватиметься (або не відбудеться) наштовхує на аналогію з «коротким ХХ століттям», як запропонував британський історик-марксист Ерик Гобсбаум іменувати проміжок часу між 1914 по 1991 рік. Це був період двох кровопролитних світових воєн, занепаду лібералізму і підняття диктатур, виникнення і розпаду СРСР. На жаль, спостерігаємо певні ознаки того, що вступаємо у схоже турбулентне «коротке ХХІ століття». Політичний час значно пришвидшився, тому новий період буде значно коротшим, але й більш динамічним у плані протікання процесів і їх наслідках.

Україна у такому новому світі незалежно від його потенцій розвитку неодмінно залишатиметься у фронтирі зіткнення як складова «кривавих земель» Східної Європи. Така вже доля, обумовлена географією і похідною від неї геополітикою (хоча це ще одне поняття, яке зневажливо вважалося вже анахронізмом, яким «граються» тільки диктатори). Тривалий політичний землетрус завдаватиме серйозних руйнувань старим міжнародним структурам. Породжені після Другої світової війни одні з них були покликані були відвернути нові глобальні війни, а інші спрямовувалися на протистояння з СРСР, чиїм наступником себе проголосила росія. Провалений ними функціонал, задля якого засновувалися, негативним чином позначатиметься на авторитеті таких організацій і вимагатиме фундаментальних трансформацій або покидання історичної арени. Паралельно з’являтимуться нові міжнародні конструкції регіонального чи світового масштабу, щоб якось залатати ці безпекові дірки, які виникають і виникатимуть надалі.  

Українцям слід психологічно налаштовуватися до більш тривалого складного в екзистенційному плані існування періоду. Замість фукуямівського «кінця історії» історія, схоже, тільки починається. Але опісля буде нове «довге XXI століття» зі своїми усталеними правилами, звичаями та інститутами.