Коротка телеграма президенту Зеленському

Не вважайте нахабним автора наступних рядків за аналогію зі знаменитою «довгою телеграмою» Кеннана, котра визначила політику стримування США проти Радянського Союзу в часи холодної війни.

Ні, не претендую на лаври мислителя, що запропонує стратегічну рамку новій українській владі у зовнішній політиці. Тим не менш, відсутність окреслених «червоних ліній», на чому часто акцентують експерти, і загальних контурів президентської політики на міжнародній арені стимулювало, щоб поділитися певними думками.

Перший аспект полягає в тому, що президенту Зеленському слід усвідомити фундаментальний і стратегічний характер агресії Росії проти України. Це своєрідний primum movens зовнішніх загроз, що неодмінно визначатиме безпекове поле нашої держави в середній, а в гіршому випадку, і в довгостроковій перспективі. Анексія Криму і початок війни на Донбасі в 2014 року не були імпульсивним рішенням господаря Кремля, адже ще в 2007 році на Мюнхенській конференції той у власній промові натякнув на амбітні неоімперські плани, які неможливо реалізувати без включення у власну орбіту України. Підтвердженням риторики стала агресія проти Грузії у 2008 році, а згодом підійшла і наша черга. Тому великою помилкою є вважати вирішення конфлікту на Донбасі, а фактично завершення війни з Росією, технічною проблемою. Москва буде продовжувати реалізовувати поставлені цілі крок за кроком, використовуючи власний гібридний інструментарій, комбінуючи військовий, політичний, економічний, інформаційний тиск. Хай би яким великим не було прагнення вирішити проблему війни з Росією задля розвитку і модернізації України, до чого не сумніваюсь, прагне нова українська влада, швидко зробити це не вдасться. Навпаки, будь-які поспішні і необдумані кроки, а щонайбільше неправильно обрана стратегія може привести до негативних, якщо не катастрофічних наслідків для України. Тому президенту важливо таки окреслити стратегію поведінки по відношенню до Кремля і власні «червоні лінії». Стратегію, що відповідатиме найперше національним інтересам України і враховуватиме чутливість до політичних рішень усіх груп українського суспільства.

Другий аспект випливає з першого: Україна повинна діяти на міжнародній арені з урахуванням фундаментального характеру протистояння з Росією. Особливістю системи міжнародних відносин сьогодні є те, що вона переживає глибинні трансформації. Змінюються класичні підходи як до політики національної, так і міжнародної. Відбувається повернення до засад реальної політики, що не приховується більше під апелювання до загальних цінностей, які начебто розділяє міжнародна спільнота. Розпадаються, здавалося, вічні альянси, як от єдина спільнота колективного Заходу. Розбіжності в політиці Берліна і Парижа з позиціями Вашингтона чи Лондона не тільки виявляють себе на практиці. Трамп як сьогоднішній глава Білого дому вже прямо називає ЄС торгівельним суперником США. Президент Франції Макрон прагне до зміцнення об’єднаної Європи і називає противниками не тільки Росію і Китай, а й додає в цей список також і США. В таких умовах уже немає традиційної дихотомії протистояння Росія – країни Заходу, на яку могла би опиратись Україна в протидії російській агресії. Захід продовжує поки тиснути на агресора санкціями, проте сам все більше фрагментується і сильні геополітичні гравці всередині нього прагнуть вести власну політику з готовністю йти навіть на конфлікт з союзниками по західному табору і укладати ситуативні союзи з противниками. Так, в умовах затишшя активної зовнішньої політики Берліна все більшу роль європейського лідера в цьому плані намагається перехопити Париж. І тут нехороші новини для України, зважаючи, що президент Макрон все чіткіше натякає на потенційну роль Росії у новій архітектурі європейської безпеки. З одного боку, ніби й противник, що навіть втручався у внутрішню політику Франції, намагаючись вплинути на результати виборів, з іншого – апелювання до небезпеки сповзання Кремля в орбіту Пекіна. І навіть російські танки неподалік грузинського Тбілісі в 2008-ому чи в українському Донбасі сьогодні не слугують більше запобіжником, що розбивав би романтичну ідею побудови «Європи від Лісабона до Владивостока». Президент Трамп як виклик традиційному істеблішменту відверто симпатизує автократам світової політики, серед яких і Путін. І якщо раніше годі було уявити подібного лідера в ролі президента найсильнішою західної демократії, сьогоднішній глава США реально розраховує на своє переобрання в 2020 році. В пошуках власної геополітичної ідентичності перебуватиме Лондон після реалізації Брекзиту, однак відносини з континентальною Європою після такого політичного та економічного акту розриву точно охолонуть.

Тому віра в «кінець історії», що прогнозувалася західними інтелектуалами після падіння Берлінської стіни, виявилась таки ілюзорною. Народжується новий світ і яким він буде – постліберальним чи комбінацією сталих демократій і автократій, покаже час. Як повинна діяти в таких умовах Україна, яким буде її місце в новій системі міжнародних відносин, що тільки формується? Як повинна вибудовувати свою систему безпеки в умовах екзистенційного протистояння з Росією? Хоча курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію визначений як стратегічний і записаний в Конституцію, в нових умовах, що складаються, він не дає відповідей на низку потенційних загроз. Так, незрозуміло, що буде з парасолькою безпеки НАТО в Європі, якщо таки почнуть реалізовувати конкурентну ідею створення європейської армії? Як буде себе поводити об’єднана Європа, якщо в президента Макрона з’являтиметься все більше прихильників серед європейських лідерів і оформлюватиметься консенсус щодо зближення з Росією? Тому новій українській владі потрібно взяти на себе сміливість з формування нових геополітичних укладів у регіональному європейському вимірі. З країни, яка залежить від геополітичної реальності перетворитися в одного з архітекторів цієї реальності. Руйнування старих укладів і глобальні трансформації, про які зазначалося вище, створюють передумови для творення нового. Всі ці концепти Балто-Чорноморського союзу, Міжмор’я тощо складно втілити в політичній реальності. Однак Україна повинна намагатися збільшити власну суб’єктність на міжнародній арені, щоб виграти у нелегкому і тривалому протистоянні з Росією. І власне так звана Нова Європа є тією, в колективній пам’яті якої ще зберігається історичний досвід домінування Москви і усвідомлення російської загрози. Крім того, на фоні стагнації економіки в західній Європі, саме східна Європа демонструє бурхливий ріст. Одним із локомотивів такого розвитку є Польща і візит президента Зеленського у Варшаву продемонстрував хороший потенціал для перезавантаження і поглиблення українсько-польських відносин. Вже відбувся і офіційний візит в Київ прем’єр-міністерки Молдови, що є також важливою для нас країною, зважаючи на спільність кордону і схожість невирішеною ситуації з Придністров’ям. Зовнішньополітичні турне країнами Балтії, до Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччини і Угорщини, залучення експертів, що вивчають ці країни, допоможе виявити як проблемні місця, так і точки дотику у двосторонніх відносинах, щоб окреслити дорожні карти для їх поглиблення. Регіональне зближення може стати стимулом не лише для посилення регіональної безпеки і економічного розвитку. Консолідоване залучення науково-технічного і фінансового потенціалу може слугувати основою для реалізації масштабних проектів у сфері космонавтики, штучного інтелекту, створення суперкомп’ютерів тощо.

Старий світопорядок трансформується і на наших очах народжується новий. І Україна може стати однією з його архітекторів. Якщо наважиться на власну активну політику щодо стримування Росії в регіоні і особистого перетворення в сильного гравця, суб’єкта міжнародних відносин.